Пережитий під обстрілами стрес для дітей обернувся страхом феєрверків і гучних звуків. І дорослі перебували в стані важкої депресії, поки залишалися в лещатах війни.

Війна для мене – це криза, страх. Одразу перебудова всього: способу життя, світогляду.

У Сєвєродонецьку в нас велися воєнні дії. Мобільний телефон не працював, тільки домашні телефони. Нафтова компанія горіла, цистерни горіли. Воєнні дії бачити мені не доводилося, але я бачила їх наслідки. У нас є готель «Мир», у який влучили снаряди. Будинок, у якому у вікна потрапили снаряди. Блокпости були.

Щодня ми з родичами передзвонювалися, запитували, як справи, як настрій, як себе почуваєш, тому що кожен знаходився в депресії, у стресі. Тому в цей час дуже важливо було спілкування. Передзвонювалися в день по кілька разів, якщо могли додзвонитися. Тому що кожен сидів удома, і невідомо було після того, як у нас снаряди влучили у квартири людей, чи все гаразд. Теж думали: хіба мало, влучить снаряд у твою квартиру, у твоє вікно – і все, прощавай життя своє і життя близьких людей.

Зараз ми трохи звикли до салютів

Діти, які тут разом з нами були, все пережили, коли снаряди грюкали. Це залишилося в пам’яті дітей, не зітреш.

Зараз ми трохи звикли до салютів. До цього, коли були перші салюти, після воєнних дій ми з жахом дивилися на них. І діти з жахом, тому що в пам’яті дитячій були звуки, коли снаряди розривалися. Це, звичайно, для дітей важко.