Я жила в селищі Кам’янка Запорізької області з чоловіком, дітьми і мамою чоловіка. Третього березня в наше селище ввійшли окупанти. Вони поводилися, наче в себе вдома. 

Ми не могли відразу виїхати, бо мій чоловік – інвалід, він не може самостійно пересуватися. Чекали деокупації. Досиділися до того, що запаси їжі закінчилися, а магазини не працювали. І за дітей було страшно. По селищу ходило багато російських військових. Ми не знали, чого від них очікувати,  тому виїхали в Запоріжжя. В селищі залишилася моя мама, брати й племінники. 

Два тижні не було мобільного зв’язку й інтернету. Я не могла зв’язатися з людьми, які зважилися виїхати першими. Коли з’явився зв’язок, я дізналася, що всі благополучно доїхали до Запоріжжя. Однак мене попередили, що частина дороги замінована. 

Я дуже боялася. Ми проїхали 14 російських блокпостів. В дорозі був обстріл. Ми близько години чекали, поки він припиниться.

Діти бояться кожного гучного звуку. Нещодавно на вулиці пролунав звук, схожий на вибух: можливо, колесо в когось лопнуло. Діти злякалися. А мене налякала гроза.

У нас змінилися життєві цінності. Якщо раніше більше мріяли про матеріальні блага, то зараз хочеться лише миру й здоров’я.

Я вірю, що війна скоро закінчиться. Ми повернемося додому. Будемо відбудовувати те, що зруйнували росіяни.