"Замість запашних клумб залишаться тільки урвища від розірваних снарядів?"

Старостенко Маргарита Станіславівна, 14 років, «Троїцький ліцей Троїцької селищної ради Троїцького району Луганської області»

Есе "Один день"

“Доню, вставай!”- розбудила мене мама, ніжно торкаючись голови. ”Час їхати, тато вже чекає надворі”,- говорила вона спокійно та лагідно, але з розгубленим поглядом, сповненим тривоги. Брат із сестрою вже були зібрані. Я взяла свою торбинку, одягнула пальто і разом з усіма вийшла надвір. Холодне світло фар било прямо в очі. Водій авто дожидав нас, випускаючи пар теплого подиху в повітря. Тато склав наші речі у багажник, ми вмостилися на задніх сидіннях авто, по обидва боки від мами.

Вирушили в дорогу. Матуся міцно стискала наші руки, а я вдивлялася в силует свого дому, з яким навіть не встигла розпрощатись. Він швидко зник із поля зору і перед очима вже миготіли вогні знайомих вулиць; вони заколисували, раз у раз зникаючи під тяжкістю моїх повік.

Мене розбудив гамір вокзалу. Тато взяв валізи, ми вийшли з авта і попрямували до потрібного перону.” Увага! Шановні пасажири! Потяг Валуйки-Челябінськ прибуває до третього перону”. Усі навколо заметушилися.

Ми підійшли до нашого вагону. Тато обійняв нас, не сказавши ні слова. І ось ми вже сиділи у купе. Махали у віконце. А тато все ще стояв непорушно, гублячись у натовпі.

Поїздка тривала, здавалося, цілу вічність. Дивовижні краєвиди за вікном почали здаватися одноманітними, вони зливалися у кольорові плями, що майоріли перед очима. Нарешті, потяг зупинився. Ми зібрали речі й разом з натовпом вийшли з вагону. Я підняла голову і не змогла відвести погляд від неймовірної краси міського вокзалу. Під розписаною стелею виблискувала кришталями величезна люстра.

Брат смикнув мене за руку і показав у бік мами з сестрою, які вже виходили з будівлі. Ми наздогнали їх. На парковці на нас вже чекали родичі. Хоча я бачила їх уперше, їм хотілося довіряти, адже їх обличчя були доброзичливими та привітними. Мої нові знайомі привезли нас до себе у дім, пригостили смачною вечерею. Після вечері в кімнаті ще довго гомоніли.

Зрештою, хазяйка показала нашу кімнату. Ми, щойно розібравши речі, вмостилися на ліжко. Після кількох ночей, проведених у потязі, це ліжко здавалося надзвичайно м’яким. Я ховала ніжки під теплу ковдру, заплющувала очі. Та заснути не вдавалось. Не вдавалось викинути з голови думки про дім, про тата, який там залишився.

Я уявляла, як повертаюся на свою Батьківщину, знову іду по рідній вулиці і вдихаю аромат квітучих чорнобривців. А що, як все це зникне? Замість запашних клумб залишаться тільки урвища від розірваних снарядів?

Я здригалася. Було чутно мамине тривожне дихання. Вона теж не спала.

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/