«У мене була істерика: «Мамо, нашою вулицею їдуть танки»

Світлана Мардус каже, що після всіх пережитих обстрілів уже нічого цього життя не боїться. Але до вибухів ніяк не може звикнути.

Пам'ятаю, першого липня 2014 року почула я на вулиці страшний гул, незвичайний такий – ось гуде все! Якраз спека така була – я в шортах та майці виходжу за двір, а по моїй вулиці їдуть танки, БТРи. Я такого у житті не бачила, без сліз не можу навіть розповісти. На той час мені було трохи менше 50 років. Я ніколи такого не бачила. У мене почалася істерика – у повному розумінні слова.

Моя мама жила там недалеко, я їй зателефонувала і говорю: "Мам, у нас по вулиці їдуть танки". Вона мені: «Доню, заспокойся». Колона була ще на нашій вулиці, а початок колони був уже біля виїзду на Попасну, це кілометра 4 або 5, мабуть.

Потім, уже у жовтні, я на городі чистила буряки, і почула якийсь гул - звук такий незвичний, я раніше такого не чула. Здається, як рій бджолиний. Це виявився дрон. Так уперше я його почула, хоч і не бачила.

Мама так переживала за мій будинок, але нічого, тьху, тьху, тьху. Не постраждав будинок – просто мене Бог любить, мабуть. Я не ховалася нікуди, сиділа вдома та все. Думала, як усім, так і мені.

Мабуть, просто Бог відвів. Коли бомбили там, під Миронівкою, такий свист був! Бомблять, свистять - страшно. Такий гул, як начебто над вухами щось пролетіло. Я йду до сестри, бо вдома страшно. Удвох із сестрою і в підвалі сиділи, і скрізь.

Я особливо після смерті сестри, і після смерті мами, сама себе не впізнаю. Я нічого не боюся. Не скажу, що я все бачила, але мене важко чимось злякати і взагалі чимось здивувати. Тільки не можу звикнути досі до вибухів. Ми живемо біля кордону, у нас і Попасна поряд – і там бомбардують, і там бомбардують. Ось це хочеться забути на все життя і не чути цього. Не звикнеш до цього.

Я мрію, щоб здоров'я було. Це найголовніше.