Хінцинська Марія, учениця 9 класу Комунального закладу «Наталинський ліцей Наталинської сільської ради Красноградського району Харківської області»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Гиря Лариса Петрівна

"Війна. Моя історія"

(авторська назва: «Вкрадений день народження»)

Я вважаю, що Україна – найбільша країна в Європі. Країна з багатою та різноманітною культурою, зі славним, і водночас, трагічним минулим. Жили собі українці та й горя не знали, нікому поганого не бажали, але і свого не віддавали. Але сталося так, що наші сусіди, які називали себе нашими «браттями», підступно напали на мою мирну Україну, в якій було два моря: Азовське та Чорне,  та вже, майже, як два роки, з’явилось третє – море сліз, крові і горя, море страху та людської біди.

Це сталося рано вранці, коли ще всі спали. Двадцять четвертого лютого мій день народження, його в мене вкрали! Замість різнокольорових кульок у небі, я прокинулась від звуків винищувача, який летів над нашим будинком. Було дуже страшно і незрозуміло, що відбувається. Був торт, але не було радощів, були поруч друзі, але не було свята.

На нашу землю прийшла справжня війна. Війна, про яку ми читали в книжках та бачили по телевізору і ось, вона поруч з нами, прийшла в наше життя! Раніше нам град руйнував лише врожай, а сьогодні він руйнує міста. Раніше, коли грім гудів у небі всі знали, що буде гроза, а зараз, як гудить – може бути біда. Почались воєнні будні, кожен став на свій фронт.

Ми змінились всі, нас змінила ця клята війна. Для себе я окреслила головні завдання: гарно навчатись, вдосконалювати українську, допомагати друзям, рідним та переміщеним, підтримувати українського виробника, цінувати кожну мить, бути вдячною…

Час плине дуже швидко і вже майже 600 доба війни. Постійні сигнали тривог, вибухи, звукові сирени «швидких», проїжджаючи військові машини стали звичними, та про них не можна говорити. Але сьогодні привернула до себе увагу одна військова «газель», вона їхала нам на зустріч і здалеку, на лобовому склі, виднілася  біла табличка. Коли вона наблизилась до нас, я побачила, що на ній була написана цифра двісті.

Я запитала у мами, що вона означає, і мама мені пояснила… Це був саме той момент коли в очах не було сліз, а в серці – ціле море. Тепер вони стали нашими небесними охоронцями. Це, ніби, фільм жахів, але для нас він, на жаль, не художній, а документальний.

Рашисти вбивають наших захисників, вони нищать наші міста та села, вони тероризують мирне населення, серед яких багато дітей, вони крадуть наше дитинство, вони «бомблять» наші мрії, вони «топчуть» наші плани, вони «душать» нашу мову, але волю та сміливість українського народу неможливо знищити, правда – за нами!

Переконана-ми на своїй землі, з нами весь цивілізований світ, що підтримує нас. Хай знає кожен, хто прийшов на нас війною, сам згине у пеклі свого зла! А далі у нас щаслива дорога і це остання лютнева осінь, я вірю в це.

Час від часу лякають новини та події, але ми маємо жити на своїй землі, в мирній Україні. Не маю сумніву, таку ж мрію мають мільйони простих українців. Хочу, щоб люди у всьому світі стали добрішими, друзі були поруч, а школа – офлайн. Я не хочу думати, що на мій День народження почалась війна. Я упевнена в тому, що на мій День народження народилася справжня нація патріотів. Я горда, що я-Українка! Вірю в ЗСУ! Все буде Україна!