Медвідь Анастасія, 10 клас, Івківський ліцей

Вчитель, що надихнув на написання есе - Морейко Тетяна Володимирівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Страждання… Біль... Втрати… Тривога… Боротьба… Ці слова тепер знайомі кожному українцю. Вони стали буденністю. Тепер кожен із нас розуміє їх не зі сторінок підручника історії й не як сюжет із фільму. Це – наша реальність, те, що ми бачимо щодня.

Кожен із нас пам’ятає своє 23 лютого – останній мирний день...

Того вечора я, як завжди, підготувалася до всіх уроків, склала підручники в наплічник, думаючи про завтрашній день у школі. Після цього ми зібралися всією родиною. Сміялися, обговорювали як минув день, просто насолоджувалися часом разом. Ніхто й гадки не мав, що вже за декілька годин наше життя зміниться... Ми прокинулися від дзвінків, повідомлень, гулу танків та реву літаків.  Паніка, страх, тривожні очі рідних… Але, попри все, у  нашій сім’ї завжди були підтримка й взаємодопомога. У важкі моменти ми трималися разом, і саме це допомогло пережити перші дні війни. Слова підтримки, турбота й просто присутність поруч стали найбільшою допомогою. Ми разом читали  новини, разом переживали тривожні ночі, разом намагалися знайти сили жити далі.

Єдиним джерелом новин став телевізор, але замість спокою він лише посилював страх. З кожною хвилиною ми усвідомлювали: почалася війна. І більше вже нічого не буде, як раніше.

Ранок 24 лютого змінив усе. Він перевернув життя кожної української родини з ніг на голову. З того моменту наше життя розділилося на «до» та «після». Раптово усвідомивши, наскільки щасливими були в мирному житті, ми зрозуміли цінність простих речей: обіймів рідних, розмов за вечерею, коли вся сім’я зібралася разом після важкого дня. До війни наш ранок починався зі співу птахів, ми будували плани на майбутнє.

А сьогодні – він починається зі звуків сирени, із надії, що день мине спокійно. Але, нажаль, ми навчилися жити в таких умовах.

Попри все, з  перших днів ми всі були разом. Ми об’єдналися, бо маємо одну мету – перемогу. Ця мета не дозволяє нам зламатися та здатися ворогу. Іноді нам здається, що наша маленька допомога нічого не змінює. Здається, що без нас хтось інший обов’язково допоможе, підтримає, надішле, зробить. Але це – неправда. Бо кожна дія має значення. Кожен донат, навіть найменший, – це вклад у спільну справу. Кожна допомога нашим захисникам – це нагадування, що вони не одні, що ми поруч. Кожна сплетена сітка – це додатковий захист, який може врятувати чиєсь життя…

Саме з малих вчинків і  народжується велика перемога…

Не лише військові тримають фронт, а й ми щодня боремося також на освітньому, інформаційному, медичному, волонтерському фронтах. Усі ці напрямки є надзвичайно важливими для нашої перемоги. Кожен із нас, незалежно від професії чи віку, робить свій внесок у перемогу. Ми не здалися… Ми почали допомагати одне одному. У найважчі моменти саме звичайні люди взяли на себе велику відповідальність.

Українці допомагають як можуть. З початку війни наше ставлення до волонтерства змінилося, у наш час це вже не те, на що можна не звертати увагу або відкласти на потім. Ні, тепер це наш обов’язок.

Я завжди готова підтримати морально. У часи війни це особливо важливо. Коли навколо вибухи, плач, коли болить душа за близьких, за країну, – іноді найважливіше та єдине в цей момент, що допоможе людині,– це слово. Щире слово підтримки. Сказати «ти не одна», коли здається, що життя вже скінчено.  

Підтримка – це теж зброя. Це меч проти зневіри.

Учні шкіл також активно долучилися до допомоги нашим захисникам. Моя школа не стала винятком. Наймолодші малювали малюнки: мирне небо, українські прапори та захисників. Вони писали найщиріші побажання. Ці малюнки символізують віру, силу та підтримку. Старші – плели маскувальні сітки для військових. Усі приносили потрібні речі: продукти, ліки, засоби гігієни. Ми ретельно упаковували всі речі та надсилали на фронт.

Лікарі – сильні люди… Військові медики найперші приходять  на допомогу захисникам... Вони ризикують власним життям, аби зберегти інше. Під час бою в них немає часу на роздуми, лікарі працюють упевнено та точно. Їхня мужність заслуговує на шану.

Пожежники – завжди були героями, а під час війни їхня професія стала більш небезпечною. Вони йдуть у вогонь навіть, коли над головою ракети, коли горять міста , щоб урятувати життя інших. Вони витягують людей з-під завалів, гасять пожежі після ракетних ударів. Пожежники рятують та допомагають усім, хто в небезпеці. Особливо на душі стає тепло, коли вони допомагають тваринам. Під час війни гинуть не тільки люди, а й найменші наші друзі – домашні улюбленці. Війна не щадить нікого…

Пожежники дістають із завалів будинку: собак, котів, домашніх тваринок. Вони знаходять їх наляканими, розгубленими, адже ті не розуміють, що сталося, і лише чекають на зустріч із господарем.

Допомога скрізь, у кожному куточку України… Вона серед вулиць міст, шкіл, лікарень.... Вона в кожній добрій справі... Ніхто не залишається осторонь. Допомога починається від щирих, теплих слів,  малюнків  та до найбільших зборів для ЗСУ.

Я зрозуміла, що ця війна змінила моє бачення майбутнього України… Коли почалося велике повномасштабне вторгнення в нашу країну я була ще зовсім дитиною, але війна змусила нас подорослішати раніше, ніж ми встигли відчути, що таке справжнє дитинство. Ми мали б гуляти парком під звуки радісної музики, а не поміж розбитих будівель під звуки тривоги.

Замість дитячого сміху — страх у поглядах, замість мирного неба — уламки і розбиті мрії.

Ми мали б жити в спокійній Україні, а не очікувати наступну тривогу. Війна не щадить нікого, їй все одно, кого вбивати, і, на жаль, молоде покоління України відчуло біль втрати.. Слова “повітряна тривога”, “обстріл”, “ ракета” — це наш звичайний день, наша безвихідність… Попри все — страх, втрати, розбиті домівки й дитинство, яке війна вкрала — саме від нас, від дітей війни, залежить майбутнє нашої країни.

Вона принесла нам не лише страждання й утрати, але й уроки, які ми засвоїли. Війна стала нашим черговим випробуванням.

На долю України випало багато труднощів: утиски, голодомори, репресії, війни. Сьогодні війна випробовує нас на міцність, але ми віримо, що це ще одне тяжке, але тимчасове випробування, яке ми неодмінно подолаємо. Ми стали стійкішими й сильнішими, ми навчилися підтримувати одне одного в будь-якій ситуації. Допомога – це сила.

Нині найбільшою цінністю є мир. І неважливо, чи маємо ми великі статки, чи ні. Головне, щоб усі сім’ї об’єдналися, щоб усі були здорові, щоб ми спокійно засинали та прокидалися без переживань.

Ми відбудуємо нашу Україну, і вона  стане потужною державою завдяки допомозі. Допомога – це найпотужніший інструмент боротьби. У часи випробувань саме вона нас наближає до перемоги. Україною всі будуть пишатися, тому що ми доведемо, яку силу має допомога…