Історії, які ви нам довірили

меню
{( row.text )}
{( row.tag )}
header-logo

Історії, які ви нам довірили

До всіх історій
Тетяна і правнук Сергій Сердюк

«Закінчиться війна - і ми поїдемо додому»

переглядів: 1056

Сердюк Тетяна:

Я [в селі Горбатенко] працювала листоношею, обслуговувала кілька сіл. Щодня їздила в центр нашого колгоспу, в поштове відділення за поштою, за пенсією, яку пенсіонерам видавала. І їхала в один день техніка через наше село, танки. Рух дуже великий був. «Гради». Три машини зупинялись, вони стріляли і їхали. Ми зрозуміли, що почалися військові дії.

Закінчиться війна - і ми поїдемо додому

Жахливо, звичайно, було. Ми і в підвалі сиділи, і дітей ховали, і самі ховалися. Дуже боялися.

У нас онучка закінчила університет, вийшла заміж за місцевого хлопця. Зв’язок у нас був. І коли у нас почали дуже поля горіти, вона приїхала, побачила все це і сказала: «Так, бабуся, збираємося – і в Маріуполь. Ми тобі вже і будинок знайшли. Не бійся нічого». Довелося все кинути. Сумки взяли і приїхали. 

Тоді ми теж під обстріл потрапили. Скло з вікон повилітало. Не тільки у нас, у багатьох. І дахи пошкодило дуже сильно.

Повезли людину ховати. І тільки закопали цю людину, люди йшли сідати в автобус – і почався обстріл. І на кладовищі загинули люди. Це було жахливо, коли ми це почули.

Живемо як? З одного будинку в інший. Це вже третій будинок, де ми зупинилися. Всі речі в сумках у нас. Коли ми приїхали в 2014-му, це було пізно-пізно ввечері. На ранок сусіди зійшлися, ми познайомилися. Люди нам допомагали. Ставлення мешканців Сартани до нас, переселенців, добре.

Закінчиться війна - і ми поїдемо додому

Ми приїхали без документів із школи. Та й багато інших документів я вдома забула. Пішла до директора школи, вона каже: «Нічого страшного. Приводьте. Приводьте, познайомимося». Загалом, нас прийняли добре.

Правнук Сергій:

Закінчиться війна - і ми поїдемо додому

Люблю бабусю. Якби не вона, не знаю, де б я зараз був. Бабусі всіляко допомагаю. Можу прибратися, поколоти дрова. З бабусею посидіти, поговорити, чаю випити, щоб їй не нудно було.

Закінчиться війна - і ми поїдемо додому

Із школи приходжу – завжди радісно мене зустрічає. Вона мене навчила манерам хорошим, культурі навчила. Вона пояснила, що життя попереду не таке легке, як здається. На моєму шляху ще буде багато перешкод, які потрібно буде подолати. Намагаюся прислухатися. Адже вона вже людина у віці, і вона більше знає. Заспокоюємо один одного, що все буде добре, війна закінчиться.

Закінчиться війна - і ми поїдемо додому

Коли сиділи в підвалі, снаряди буквально над головою літали. Тижнями сиділи в підвалі.

Це погано. Гинуть тисячі людей невинних. Це смерть. Війна за собою тягне велику смерть, великі руйнування.

Сердюк Тетяна:

Півроку я чоловіка не бачила. Коли ми приїхали сюди, в Сартану, десь місяць пройшов, ми помітили, що він почав заговорюватися. Потім стало гірше. Він не розумів, що він робить, куди йде. І ось в 2015 році він у нас пішов.

Закінчиться війна - і ми поїдемо додому

Поки я млинці пекла, він ще був. І каже: «Слухай, поки ти з млинцями на кухні, а я піду дрова колоти». У дворі. Хвилин 15-20 пройшло, я закінчила млинці, вийшла, а його немає. Ми його шукали місяць. Це було 23 лютого, коли він пішов. І 22 березня ми його знайшли.

Ми по всій Сартані шукали. Скрізь фотографії його розвісили, номер телефону. За Маріуполю точно так само. І в один прекрасний день нам жінка зателефонувала: «Ви знаєте, десь днів 3-4 назад чоловік у нас з’явився. Сидить з простягнутою рукою під магазином. Я бачила фотографії, по-моєму, це ваш чоловік».

Ми взяли таксі з онукою, бігом туди. Так! Він упізнав, плакав. Я його обняла. Він плакав. «Куди ти?» Він плечима знизав: «Я не знаю». Пройшли ми з ним лікарню. Нам дали висновок, що у нього порушена центральна нервова система. Це все через ці бомбування. Страх цей, бомбардування, все вплинуло. Воно не вилікується – так мені сказали.

На жаль, і зараз його немає поруч з нами. Так само він у дворі сидів на лавочці, я була на городі. У нас замки на хвіртці і на воротах. Онук йде в школу – я на замок. Приходить, дзвонить: «Бабуся, я йду». Я виходила і відчиняла. Була закрита хвіртка. Хлопці прийшли, покликали гратися – раколовку на раків поставити на річці. Тут недалеко річка у нас. Я онуку дозволила піти з хлопцями, а він хвіртку залишив відкритою.

Він прийшов з річки: «Бабуся, а де дідусь?» Я кажу: «Як? На лавочці у дворі». - «Нема, я в будинок заходив, його там теж немає». Ось тут ми і кинулися. Бігом-бігом, по Сартані. Скрізь немає. Пішла в поліцію, подала заяву. Вони комп’ютер відкрили і кажуть: «Так він від вас вже не один раз йшов». Я кажу: «На жаль, так».

Серце підказує, що все-таки світ не без добрих людей. Може, його хтось побачив, що він хворий. Може, десь хоч у літній кухні йому куточок дали. Я сподіваюся тільки на краще. Я буду дуже вдячна людям, які відгукнуться, скажуть, що його бачили чи він у них знаходиться. Я сподіваюся тільки на це. Про погане не хочеться думати. А якщо, не дай Бог, він помер, то звичайно, хотілося б його по-людськи поховати.

Закінчиться війна - і ми поїдемо додому

Мріємо, що закінчиться війна, приїде мама Сергія. Ми зустрінемося все-таки. І дідусь ось-ось знайдеться, сподіваємося на те, що він знайдеться. Закінчиться війна – і ми поїдемо додому. Усе налагодиться. Адже та війна, Вітчизняна, із яких руїн люди піднімалися, але ж піднялися. Важко було, і зараз важко. Але сподіваємося на краще.

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/

Rinat Akhmetov Foundation Civilian Voices Museum
Горбатенко 2014 2015 Відео Історії мирних пенсіонери діти 2014 переїзд психологічні травми обстріли безпека та життєзабезпечення здоров'я житло неповні сім'ї літні люди (60+) перший день війни розлука з близькими
Допоможіть нам. Поділіться цією історією
img
Долучайтеся до проєкту
Кожна історія має значення. Поділіться своєю
Розповісти історію
До всіх історій