Горбач Анастасія, 8 клас, Конотопський ліцей №13 Конотопської міської ради Сумської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Грамажора Ніна Василівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Війна. Здавалося, це слово назавжди розчинилося в буремних роках минулих століть. Воно було для нас далекою згадкою, лише моторошним сюжетом, подекуди навіть сумнівною легендою, яка ніколи не стане реальністю. Вибухи, стрілянина, смерть – це ж усього лиш теми з підручників історії, чи не так? Час безперервних боїв і страхів вийшов, настало нове, обнадійливе двадцять перше століття, у якому не повинно бути сутичок. Так, напевно, думав кожен. Доки війна не повернулася…

Морозяний лютневий ранок завітав не сам, а привів із собою війну. Двадцять четверте лютого несподівано стало зав’язкою кривавої боротьби, яка триває й донині.

Першим, що я відчула на початку повномасштабного вторгнення, виявився не страх і навіть не паніка. Це було почуття невідомості. Час від часу я думала, що вона стоїть упритул до мене, а нав’язливі думки, які постійно розліталися врізнобіч, були охоплені її холодним подихом. Здавалося, що це кінець безтурботного життя. Щоденна загибель невинних людей, втрати на передовій, руїни замість колись усміхнених і щасливих міст – усе пригнічувало й зневірювало мене. Очі не пускали й краплини сліз, лише серце гірко кричало від відчаю. Надія лишалася у мирному, далекому минулому. Погляд її медових очей інколи яскраво палахкотів, а потім знову безсило тьмянів.

Нескінченна вервечка зимових і весняних днів тягнулася невимовно довго. Війна тим часом продовжувала перетворювати нашу квітучу країну на руїни, а ні в чому не винних людей – безкарно знищувати…

Весняні місяці минули і незабаром у свою стихію ввійшло літо. Під гарячим сонцем, на спраглій від вибухів землі тривала боротьба за наші життя. Я намагалася всіляко відволікатися від поганих новин, але думки постійно блукали там, на спустошливому фронті, де постійно чути розпачливі крики про допомогу, переривчасте дихання військових та гучна стрілянина.

У моїй душі почала наростати злість і почуття несправедливості стискало серце.

Хіба хтось має право вдиратися на чужу територію без запрошення? Як підтримати наших Захисників, щоб скоріше витурити тих небажаних гостей? Що я, одинадцятирічна дівчинка, можу зробити, щоб наблизити таку жадану Перемогу? Ці питання не покидали мене протягом усіх літніх канікул і врешті-решт відповіді на них знайшлися.

Мій класний керівник – вчитель історії – ще з перших днів повномасштабного вторгнення почала волонтерити. Якось вона збирала посилки для військових і запропонувала мені створити малюнки та поробки, як приємний бонус до смаколиків. Тоді моєму щастю не було меж!

Я залюбки виконала це доручення, але на цьому не зупинилася. Сотні малюнків відправилися до своїх нових власників, щоб подарувати їм тепло та нагадати про затишок рідної домівки, якого так не вистачає у холодних окопах. Згодом я познайомилася з волонтеркою, яка радо згодилася передавати мої мініпосилки. Пізніше до малюнків приєдналися і синьо-жовті браслетики з оригінальними ляльками-мотанками. Кожен виріб для військових загорнений у любов та щире прагнення до скорішого повернення кожного з них живими та неушкодженими.

Мої подарунки радують Захисників і дотепер. Відчуття того, що я роблю свій вклад у Перемогу окрилює й надає сили не падати духом.

У ході війни я часто задумувалася над тим, чому  так сталося. Чому країна-агресор посміла переступити кордони нашої держави? Невже історія здатна повторюватися? Як виявилось, так і є. До початку повномасштабного вторгнення я мало цікавилася українським минулим. Історія видавалася мені нудною і здебільшого трагічною, тому й бажання вчити особливо не викликала. Згодом я переосмислила свої погляди й багато чого зрозуміла. Історія України – це не лише дати чи чергові договори, не просто запилюжені сторінки підручників, що потрібно зазубрювати лише для якихось тестів. Наше минуле – неймовірні яскраві постаті, які докладали максимум зусиль для щасливого життя наступних поколінь.

Це неповторна культура, мелодійна мова, захоплююча література та й, зрештою, героїчна боротьба проти споконвічного ворога. Шкода, що лише з початком повномасштабного вторгнення ми зрозуміли циклічність історії.

Я часто згадую про те, як усе було раніше. Тоді буря у душі притупляється, із глибин виринають спогади минулого: просторі класи у школі, затишні розмови  з друзями, незабутні свята. Перед очима пролітають безтурботні дні, до яких так хочеться пригорнутися та не відпускати… На жаль, пережиті події ніколи нас не покинуть.

Загиблі військові, цивільні, діти – ніхто з них уже не повернеться. Кожна вбита душа є і буде нагадуванням світу про те, скільки жорстоких злочинів вчиняє росія. Як не дивно, та біль загартовує, кує зі страху сталь. Попри втому, виснаженість, безвихідь ми все одно не схилимося перед підступним ворогом. Ніколи.