Моя родина покинула свою рідну домівку і переїхала жити до міста Васильків Київської області. Втрата рідного міста назавжди залишиться в нашій памʼяті. Загибель родичів в місті Маріуполь наклала на душу важкий тягар. Дуже важко розуміти те, що ми більше туди ніколи не повернемося. Важко усвідомлювати те, що деякі родичі та друзі прийняли сторону агресора та виправдовують їхні дії. Тато дітей був мобілізований до лав ЗСУ та зараз боронить нашу країну, часто не буває вдома.

Перший день повномасштабної війни моя родина зустріла вдома. Приблизно о 4:30 ранку 24 лютого почали бомбити наше містечко і околицю. Ми прокинулись від потужних вибухів. Одягнувшись, вибігли на вулицю і побачили як над нашими головами пролітали крилаті ракети, які незабаром через декілька сот метрів вибухнули, зруйнувавши технічні будівлі. Також ми побачили ворожі літаки, котрі скидували бомби на невідомі нам обʼєкти. Навкруги було багато вогню і диму.

Ми з нашими сусідами спустилися до підвалу, який був біля нашого будинку, там було сиро та холодно. Під ногами стояла вода. Пізніше ми дізналися, що розбомбили військовий аеродром, який знаходиться від нашого будинку в декількох кілометрах, також горіла нафтобаза. Було дуже страшно, тому що ми не знали, що відбувається і які повинні бути наші подальші дії.

Прокинувшись від потужних вибухів, перше, що спало мені на думку: «Почалася повномасштабна війна». Вибухів було дуже багато, діти були налякані і знаходилися в шоковому стані. Я наказала їм швидко одягнутися потепліше і зрозуміла, що потрібно бігти на вулицю. Я одразу повідомила дітям: «Діти! Почалася війна!», молодша дитина плакала і казала: «Я не хочу помирати», а старша перебувала в стані ступору і не могла нічого робити.

Я не можу відокремити конкретний день, який був найстрашніший. Тому що вважаю, що кожен день, коли відбувалися ракетно-бомбові удари, були страшні. Тому що під час вибухів, земля дрижала під ногами і від вибухових хвиль в домівках вилітали шибки. Страшно дуже було, коли знаходилися в підвалі, де була вода на підлозі і було дуже холодно. В цей час пролітали ворожі літаки над містом, їх було дуже багато. Один літак скинув потужну бомбу на житловий будинок. Потужний вибух зруйнував його вщент.

Кожну ніч в місті відбувалися вуличні бої між нашими воїнами і ДРГ, яких було багато. Декілька разів бої точилися недалеко від нашого будинку, ми вже нічого не розуміли, хотілося, щоб все це скоріше закінчилося. Страшно і зараз, коли лунає сирена повітряної тривоги і ми дізнаємося, що велика кількість крилатих ракет, а також шахедів летить в напрямку нашого міста, коли відбуваються вибухи, коли летять уламки від збитих ракет.

Я та мої діти стикнулися під час війни з психологічними проблемами. Мої діти боялися декілька днів поспіль виходити з підвалу, вони казали, що їм тут безпечніше ніж на поверхні, старша дитина й досі боїться спати у піжамі, вона спить одягнена, каже, що якщо будуть вибухи, так вона швидше добіжить до підвалу, що їй не потрібно буде одягатися. Молодша під час тривоги часто плаче. Буває таке, що до підвалу біжить босоніж. Діти дуже бояться, коли чують гул наших літаків. Щоб не чути ракет, ми часто співаємо пісні в підвалі, щоб відволіктися, малюємо на стінах підвалу. У старшої дитини та у мене туга за рідним містом та домом, і за маріупольським трамвайчиком і екстрім парком, і парком ім. Гурова.

Ми стикнулися з нестачею медикаментів з початку війни. Я маю інвалідність 2 групи, постійно приймаю ліки, котрі забезпечують мою життєдіяльність. Я не мала можливості приймати ці медикаменти, тому що в аптеках міста їх не було. Мені допомогли волонтери нашого міста, які привезли препарати, захворіла молодша дитина, для неї також привезли ліки. Моя родина постійно комунікувала з сусідами, які залишилися на вулиці. Ми підтримували один одного, ділилися продуктами. У наших сусідів було у підвалі 10 людей, так і виживали. Ми маємо щоденник, який старша дитина вела на початку війни, та фото, як ми перебували в підвалі.