Віталій Володимирович з біллю у серці розповідає, у що перетворилося його рідне містечко. Незважаючи на те, що його сім’я евакуювалася з лінії фронту, він декілька разів на тиждень їздить додому, годує собаку і бачить всі наслідки війни 

Я з Гуляйполя: народився там, одружився, прожив більше 40 років, працював там. Ну, і поки війна не почалась, у нас там все добре було. Потихеньку все стягували, будиночок добудували. А потім все почалося в березні місяці. Дружина з донькою виїхали до Львова, до сестри, а я – в Запоріжжя. У вересні вони вже повернулися до мене, живемо на зйомній квартирі в Запоріжжі. Далі вже нікуди не поїдемо - нема куди їздити. Думали: тут дитина в школу піде, але зараз вчиться онлайн. 

Я додому їжджу - у нас там собачка залишилась. Два-три рази на тиждень навідуюсь, годую її. У нашому дворі є трохи руйнувань - ну, це таке. 

24 лютого 2022 року пам’ятаю дуже добре: сьома година ранку, дитина в школу збирається, мені на роботу треба. Аж тут по телевізору сказали, що війна почалася. Нам не вірилося. В той день я поїхав на роботу, а дитина з дружиною залишилися вдома, в школу ніхто не пішов.

На роботі всі читали новини з інтернету – де і які наступленія, куди просуваються ворожі війська, що захоплюють. Ну, не вірилося, звісно. Думалося, що десь їх зупинять. Не думав, що вони доїдуть аж сюди.

На роботу я ще тиждень десь ходив, а тоді почали нас сильно обстрілювати, сирени включили. Ніхто ж тоді нічого не знав. Коли сирена – всі ховалися в підвали.

На той момент в Гуляйполі уже були влучання в будинки, уже було страшно. Ми постійно сиділи в підвалі в мене на роботі, багато сімей туди йшли. Вдома ніхто не сидів - вдома у людей підвали не дуже хороші.

Чоловік п'ятнадцять з'їхалися, посиділи в робочому укритті, а тоді почали роз'їжджатися з міста, бо сильно почали бомбити. І ми з дружиною розділилися тоді – вона поїхала у Львів, я – у Запоріжжя.

Дорога була відкрита через Покровку. На той час виїжджати ще не складно було. Просто ми не знали, що брати з собою. Не знали, куди їхати, де зупинитися, куди дійде війна. У Запоріжжі-то є родичі, ну, тільки ж у них квартира орендована, однокімнатна. Куди їхати? Ми взагалі думали, що їдемо на два-три дні, думали обстріли пересидимо і вернемся в свої хати, а воно он як закрутилося.

Ми приїхали до сестри, пожили трошки, тиждень пробули у неї, а тоді життя показало, що ніде нічого не міняється, все ще хуже стає. І нам прийшлось шукать квартиру, облаштовуватись тут, роботу шукати.

Шокує те, що, я ж кажу вам, я буваю три-чотири рази в Гуляйполі, так шокує те, що там все розбите. Шокує, що скоро рік цій війні, цілий рік російській навалі.

Ніхто не думав, що наше Гуляйполе будуть розбивати. А вони руйнують його щоденно. Вже дійшло до того, що там вже немає чому руйнуватися.