«Забирайте дитину, в місті танки»

Євген, 9 років:

Я бачив, як по будинках стріляли, лягали міни, вибухали, люди через це вмирають. Війна – це жах. Стріляють, бомби влучають у людей, убивають. Це відбувається, як у фільмі жахів.

Я бачив вогонь, як влучили в гойдалку, у магазин. Страшно було. Ми бігли в гараж. Ми тиждень сиділи в гаражі. Потім прийшли додому й подивилися на цей жах. Розламали нам будинок.

Оксана Демченко, 40 років:

Коли війна почалася, термін був у мене шість місяців вагітності. Війна почалася – звісно, це нерви. Тут дуже стріляли. У нас є гараж за будинком, у гаражі підвал, ми з дітьми там тиждень жили. І готували їсти на вогнищі, хліб пекли на вогнищі.

Я вагітна – все це позначилося. Тому дитинка в мене народилася начебто здорова, але були задухи внутрішньоутробні. Дитинка тиждень прожила й померла. Мені сказали, що це наслідки підвалів.

Тому що вогкість, волога, не можна було так. Але куди було діватися?

Було дуже важко. По-перше, я про себе не думала. У мене двоє дітей, я думала про дітей, як їх врятувати, як їх укрити. Ми про себе з татом тоді взагалі не думали, було дуже важко, дуже страшно. Це не розповісти. Навіть зараз минув час, а я боюся досі. Ми в іншому місті були – почався салют, діти ховалися під ковдру, вони боялися цього.

Старший син тоді навчався в Первомайську в школі. Був кінець навчального року, мені зателефонувала вчителька й сказала:

«Терміново приїжджайте, забирайте дитину. У місті танки».

Зв’язку немає телефонного, перервався. Ми швидко в Первомайськ, забрали дитину. І ось із того дня просто жах почався. Ми до того були розгублені... Ми не знали, що це нас наздожене. Ми не очікували, що наше селище опиниться в такій ситуації складній і страшній.

Води немає, вода технічна текла. Взагалі її спочатку не було, світла не було, телефону, нічого не зарядити. На шахту носили телефони, хоч якось із родичами спілкуватися. Сиділи без світла, без нічого. Літали літаки тоді. Жахливо було. Найбільше, чого ми боялися, це коли літаки летять, тому що якщо пряме влучання – це все, кінець. Ми сиділи в льоху. Там тато стелаж зробив, ми там спали. На багатті готували, навіть хліб пекли на багатті.

Найстрашніше було, коли летіли фосфорні бомби. «Фосфор» коли летів, горіло все. Багато людей, коли вони летіли, навіть нічого не взявши з дому, бігли та просто виїжджали. Серед ночі це все відбувалося.

Уранці вставали – уже деяких людей не було, вони всі виїхали вночі.

Бомби світяться, спалахи в небі з’являються. Вони, як плавлена пластмаса, крапають просто з неба і випалюють те, що випалюється. Це дуже страшно.

Після цього ми наступного дня поїхали. Такий страх був! Тут діти у знайомих навіть перестали розмовляти. У два-три роки вони розмовляли й перестали розмовляти. Я боялася теж, не дай Бог, що така психологічна травма може бути в дитини. Дуже переживали. Хоча багато хто казав: «Могли б ви і не виїжджати». Але це все робилося заради дітей.

У наш будинок влучали снаряди. У дитячий майданчик влучив снаряд. Багато квартир взагалі навиліт зруйновані, у сусідньому під’їзді буквально. Нас минуло, але у нас вікна всі повилітали. Квартира стояла без вікон. Тут у нас вулиця Шахтарська взагалі дуже постраждала. У 2015 році це було.

Що говорити за ремонт? Ми поки його не збираємося робити. Немає сенсу. Не дай Боже, щось знову. Гроші на вітер викидати. Зараз дуже важко що в моральному плані, що у фінансовому.

Є до чого прагнути. Ось я рощу дітей, вони зараз навчаються в школі. Я забуваю, що у нас війна тут іде. Якось у метушні цій легше стає. Є страх внутрішній, коли ти лягаєш спати, досі десь чути постріли. Неможливо це описати. Це просто страх і жах. Просто жах. Мені хочеться, щоб скоріше він закінчився.