Серед окупантів у Новокаїрах був один найогидніший, який знущався з місцевих чоловіків. Згодом він проштрафився чимось перед своїми, і його прибрали. Але ж наших хлопців вже не повернеш

Народилася я в місті Хуст Закарпатської області, а з 17 років проживаю в селі Новокаїри Херсонської області. Тут народила двох дітей, працювала в радгоспі дояркою і на винограді, на різних роботах. Потім, як радгосп розпався, працювала по фермерах. Пішла на пенсію. 

Зразу ми думали, що це раз-раз – наші визволять, і все буде добре. Але як до нас зайшли 9 березня орки, то ми вже зрозуміли, що для нас це не життя буде. 

Вони ходили групами озброєні, п’яні чи обкурені. Постійні рейди, перевірки. Незрозуміло, що вони шукали. Я їм сама неодноразово казала: «Що ви тут робите? Їдьте на свою землю!» 

Ми жили собі і працювали на землі. Проживаємо в селі. Хто не лінувався працювати, у того були і харчі, і все, тому що ми всі готувалися до зими. Ніхто не готувався зустрічати їх, але вони цього не розуміють. Кажуть, що вони шукають то бандерівців, то якихсь нацистів. 

Я в хаті сама живу - чоловік перед війною за півроку помер, у нього була онкологія. То вони все в хаті перекидали, шукали то зброю, то ще щось. Пояснюєш, та їм не поясниш.

Я не виїжджала нікуди, бо нажито все своїм чесним трудом. Ми тримали хазяйство. У нас тоді діти і внуки в селі держалися родини. Ми дітей вивезли, а самі не виїжджали. 

Рашисти поселялися в тій хаті, де нікого не було. Не питали - зривали замки, виносили, що їм треба було, а що не треба було, вони нищили. Ми надіялися, що вони тут недовго. Коли зайшли наші, то ми дуже раді були нашим хлопцям.

Воду нам підвозять волонтери, і гігієну привозять. Їжі достатньо. Хоч тут були орки, ми завжди садили городи, сапали. 

Вертольоти їхні літали над дахами. Ми поховаємося, а потім - знов на город. Росіяни були – ми садили, потім прийшли наші - знову садимо щось, щось дають нам, дякувати тим людям і Богові, що нас не забувають.

Тільки світла немає, а цей рік уже з паливом, бо заміновані посадки, то люди бояться навіть сухостою принести. Ну нічого, ми перезимуємо, витримаємо.

В окупації тут був якийсь Арсен їхній, руський - це була не людина, а монстр. Він навіть забирав хлопців, які неправильно пострижені, не так, як йому хотілось.  Змушував нашу молодь копати їм окопи.

Забирали хлопців, били їх, особливо тих, хто служив. А мій зять служив в АТО, і він нікуди не виїжджав, був тут. 

Орки забирали у нас хлопців. Одного хлопця забрали - і на сьогоднішній день його немає. Хороший тракторист, хороша людина, так він пропав і ніхто не знає, де він і що з ним. Двох побили до півсмерті. 

Ми чекали, коли це все закінчиться. І настав момент, коли він  у своїх проштрафився, і його забрали. Тоді стало трохи легше, а то кожну неділю були перевірки. І казали мені: «Мать, скоро будет все россия». Ми тоді навіть і на вулицю не виходили Це був страшний шок і страх. Важко було, проте не було такого психологічного тиску, як його забрали. 

У вибори їхні ми ховалися, щоб не голосувати. Я особисто не голосувала, просто заховалася в кукурудзі і сиділа, коли вони ходили попід хатою зі зброєю, заглядали у вікна.. 

Зараз українські війська прийшли, то їсти в нас все є. Ми тоді руську «гуманітарку» не брали, деякі люди тільки брали. Моя бабуся пережила Велику Вітчизняну війну - їли і мох, і траву, і мурашки якісь забирали. Я думаю, в селі не пропаду, не буду брати. Село у нас дружне.

Мені якби одне – дочекатися нашої перемоги. Чоловіки з нашого села захищають Україну, і з нашої родини захищають. У нас священик, отець Андрій, десь на війні. Нашу церкву розбили вщент, ми її по шматочкам збирали. Мріємо, щоб скоро була перемога, а  решту ми собі надбаємо. Все одно, все відновимо, один одному допоможемо і піднімемо Україну.