«Забрали маму з ліками і більш нічого не взяли, оскільки були вже в шоковому стані»

Надважкі випробування випали на родину Ольги: спочатку їм довелося тікати з власного дому, а згодом вони дізналися, що їхнє житло вщент згоріло

Коли почалася війна, ми ночували з чоловіком і дитиною у Києві, у свекрів. Власне житло ми мали в Ірпіні, там проживали з мамою. Вона з інвалідністю – майже не ходить, хворіє на діабет. 

Коли бойові дії вже точилися в Гостомелі, ми зрозуміли, що треба забирати маму з Ірпеня, бо їй потрібен догляд. Весь день ми не могли туди дістатися, всі траси – стояли. Під вечір, близько сімнадцятої години, рух став жвавішим, і ми виїхали. Дорогою вже бачили танки. Нам вдалося дістатися Ірпіня.

Вирішили тікати в село Броварського району. Там прожили близько тижня. Але війна дісталася і туди, все частіше ми чули постріли й вибухи.

Коли з підвіконня впала ваза, ми вирішили тікати на захід України. Поїхали на Дарницький вокзал, але там було дуже багато наляканих людей, жодного потягу і розкладу. Тож прийняли рішення їхати машиною. Домовилися, щоб нас відвезли. Дорога була дуже важкою: ми їхали день і ніч, близько 20 годин, по заметах, ожеледиці, без знаків і освітлення.

Нарешті дісталися Львова, пробули там декілька днів і знову відчули величезний страх. Там почалося те ж саме: прильоти, тремтіння підлоги, переховування дитини в коридорі.

Наразі ми - внутрішньо переміщені особи у селі під Львовом. У нас зовсім нічого немає. На щастя, нас прихистила дуже добра жінка, і ми не відчули на собі нестачі чогось.

Мій чоловік зараз служить в лавах ЗСУ, я поки без роботи, хоча у Києві працювала. Розраховую отримати нові навички, можливо, другу вищу освіту. У планах – вчитися на фармацевта.