Мені 73 роки. П’ятдесят з них живу у Снігурівці. До пенсії працювала на будівництві. Маю двох дітей. Чоловік помер 13 років тому. 

Про початок війни дізналася від сусіда, однак не вірила, поки окупанти не зайшли в Снігурівку. Ми вісім місяців провели в окупації. По сусідству живе молода сім’я – Олексій і Олена. Я їм дуже вдячна за те, що брали мене до себе. Я приходила додому, щоб погодувати курей, собаку й котика, а потім знову йшла до них у підвал. За вісім місяців жодного разу не ночувала в будинку.

Продуктів вистачало, але ніколи було готувати. Тільки приходила в літню кухню і вмикала газ – летіли снаряди. Потрібно було все вимикати й ховатися. Не голодувала, просто їсти не хотілося. Весь час думала про дітей. 

У день звільнення міста я почула, як сусіди вітали наших військових. Вийшла до воріт, а далі боялася йти. Думала: раптом знову почнеться обстріл. Один воїн підійшов і обійняв мене – я розплакалася. 

У мене шифер пошкоджений і вікна вилетіли. Поки що не вставляю скло, бо війна ще не скінчилася. Я досі боюся ходити по вулиці: увесь час здається, що над головою щось летить. Та й ноги дуже болять – далеко не дійду. Мені хлопчина приносить гуманітарну допомогу. 

Хочеться, щоб закінчилася війна. Хочу побачити своїх дітей і сестер.