Мені 63 роки. Я з села Новоіванівка Гуляйпільського району Запорізької області. Зараз мешкаю у дочки в Запоріжжі, а в моєму будинку живуть наші військові. Мій будинок поки що цілий, а в домі брата пошкоджений дах. Моя донька виїхала з Михайлівки, а зять залишився охороняти житло.

24 лютого у небі кружляли літаки і гелікоптери. Спочатку я не зрозуміла чому. Потім подивилася новини й дізналася про початок війни. За сім кілометрів від нашого села стояли росіяни. Дякувати Богу, до нас не дійшли.

Мій брат допомагав евакуювати жителів села Малинівка. Одного дня він підібрав російського солдата й привіз до нашого блокпосту, щоб той здався у полон.

Спочатку було важко з продуктами і ліками, а зараз все нормально. Волонтери привозять гуманітарну допомогу й медикаменти. Наші військові допомагають мирному населенню, надають медичну допомогу. А мій сусід допомагає ЗСУ: їздить по посилки й продовольство.

Я частенько навідуюся додому. Влітку приїхала стурбована й засмучена, бо моїй сестрі потрібно було робити операцію. Військові, які жили в моєму будинку, випитали причину моїх переживань і запропонували грошову допомогу. Мене вразила їхня турбота, адже я розуміла, що їм і своїх проблем вистачає. Я дуже вдячна їм за піклування. А на початку війни, коли ще не було налагоджене постачання, я готувала їм їсти, гріла воду, щоб вони могли покупатися. Потім вони привозили консерви, солодощі. Наше село перетворилося на військове містечко. Всі солдати дуже добрі, людяні, виховані. З ними немає жодних проблем.