Я проживаю в Красногорівці, працювала тут і під час війни нікуди не їхала. Чоловік помер ще в 1979 році. Є донька, вона тільки вийшла на пенсію. Як кажуть, прожив життя, а згадати нічого, так і у нас.
Змін ніяких, з 2014 року тільки погіршення. Через обстріли у мене вилетіли вікна і довелося своїми силами їх відновлювати, зробила як змогла.
Коли стріляли, я залишалася вдома. Не ховалася, бо в той час вже боліли ноги. Спуститися ще зможу, але піднятися назад вже ні. Тому я нікуди не ховалася, та й нікуди. У мене невеликий будинок, зараз весь в тріщинах, а зробити ремонт я не можу, тому що не рухаюся так, як треба.
Донька живе за десять кілометрів від мене, на вихідних з чоловіком приїжджають до мене, допомагають.
Весь час доводиться прислухатися до всього, тому що тут проходить лінія розмежування. Мрію, щоб все вже закінчилося.
