Ніна з сім'єю піддавали себе великому ризику, коли виїжджали з окупованої Снігурівки, але терпіти знущання рашистів було страшніше

Мені 49 років, проживаю в місті Снігурівці. Ми жили з чоловіка мамою, коли війна почалася. Нам не вірилося. Ми думали, що десь гримить і дощ буде. Ми ще в цей день пішли на роботу, але над головою вже ракети літали. Ми ходили на роботу, поки місто не захопили. Це було 19 березня.

Ми маму вивезли в Миколаїв, а самі два місяці були в окупації. Постійні були обстріли, їжа у нас майже закінчилася, світла не було з 16 березня. Добре, що у нас своє опалення, тож самі топили. Ми взяли кота на руки, сіли в машину і поїхали в Первомайськ. Тепер повернулися, працюємо.

Труднощі були з тим, щоб виїхати з міста. На блокпосту стояли тільки два руських. Вони нам всю машину перерили, але випустили, а за нами люди їхали - то їм услід вистріли пролунали. Після того, як ми виїхали, через два дні замінували виїзди і перестали випускати людей зі Снігурівки.

Шокує те, що люди, яких ми все життя вважали рідними, прийшли до нас з війною. Прийшли до хати, все перерили, на горище лазили. 

Потім зайшли буряти - вони взагалі не дивилися хто перед ними: забирали телефони, їздили на БТР і не дозволяли з двору вийти. А ззаду до БТРа був прив’язаний хлопець наручниками. Це був жах. 

Ми готові сидіти без світла, без опалення, якби тільки  все це швидше закінчилося. І хлопців наших дуже жалко. Чоловіка мама в окупації померла, ми навіть не знаємо, де її захоронили. Ці нелюди її вивезли, і все.

Хочемо, щоб було все добре, щоб усі рідні повернулися, був мир і злагода.