Хоча окупанти і не жили постійно в Афанасіївці, а тільки наїздили з «перевірками», вони дуже обмежили і погіршили життя місцевих мешканців

Мені 58 років, я з села Афанасіївка Миколаївської області. 

Я у дитячому садку замість жінки чергував. Почув вибухи. Мені подзвонив брат із Миколаєва і сказав, що почалася війна. 

У село росіяни зайшли десь 19 березня й були в нас до 9 листопада. У нас відбулося 5-6 перевірок. Коли була перша перевірка, то сусіда мого шукали. Його не було вдома. У нас уже не стало світла, ми без нього дев'ять місяців жили.

Нас обстрілювали. Паслися корови й був приліт. Відразу вісім тварин загинуло. За кілометр від нас стояла гармата, яка сильно гатила. Ще вони п'яні ходили по вулиці, стріляли. Дочка дуже злякалася, плакала. Люди були всі шоковані.

Приїхали росіяни на БТРі до сусіда. Ми з дружиною почали їм кричати: «Що ви робите?» Там жінка старенька і син-інвалід. Тоді вони прибігли до мене й почали тицяти зброєю в груди, погрожувати, щоб я сказав, де хто живе.

Шукали машину-«копійку». Я сказав, що тут такої нема. Дуже розхвилювався, бо я пройшов афганську війну і розумію, що це таке. Було неприємно. У мене стався нервовий зрив. Я ще й ковід недавно переніс, через реанімацію пройшов. Правда, потім їхній старший попросив вибачення. І жінка кричала на них - у неї була істерика. 

Наше село розташоване наче в ямі, а навколо нього – озера, тому їм було в нас незручно окопуватися. Вони тільки навідувалися, перевіряли на наявність зброї, дивилися паспорти й виходили. Сильних репресій не було. Але росіяни нам, звісно, були не до душі. Ми їх просили, щоб пішли від нас. 

Був шок, коли мені зброєю в груди тицяли. Ми їздили через блокпости. Перевіряли документи та багажник. Коли з ними конфліктували, тоді злилися, а так – ні. Я їздив у Херсон - молоко там здавав. Одного разу був неприємний випадок, коли їхала установка «Град». Мене зупинили й спитали, куди їду. Я пояснив, що здаю молоко, і вони пропустили. У нас нікого не вбили. Було таке, що знайшли в одного коктейлі Молотова. Його забрали. Він десь днів п'ять був у росіян. Напевно, били. Він потім нічого не розказував.

У нас не було ні гуманітарки, нічого. Спочатку росіяни пускали на Кривий Ріг, наші там скуплялися й привозили продукти. Потім виїзд закрили. Їздили на Херсон. Люди, у яких виплати були з «Ощадбанку», всю окупацію просиділи без копійки. 

У нас із жінкою дві корови. Ми роздавали молоко всім безкоштовно. Дев'ять місяців жили на мою пенсію в чотири тисячі гривень вшістьох: ми з жінкою, дві доньки, два зяті. 

Ми один одного підтримували. Світла не було, то ми вечорами виходили на лавочку. Орки проходили повз, бачили нас і казали: «Ви що, безсмертні?» А ми відповідали: «А чого нам уже боятися?» 

Мої діти не виїжджали. Старша дочка з родиною жила на лінії фронту в Снігурівці. Вони постійно чули вибухи. Онучці десять років. Вона за цей час дуже подорослішала. 

А буквально три дні тому був сильний обстріл. Ракети С-300 прилетіли у Снігурівку. Поряд є село, там загинули двоє діток – 17 і 18 років. Учора був дуже пишний похорон. А сьогодні знову щось прилетіло, але точної інформації поки не було. Дуже важко. Хвилювань багато. 

Ми готувалися до того, що будемо і взимку в окупації. Їздили в Херсон, купували продукти. Дуже страшно було. Але росіяни пішли самі, злякалися й відступили за Дніпро. Ми раді були цьому. Але ж тепер усе заміновано, люди гинуть.

Зараз і магазини працюють, і гуманітарна допомога надходить. І від Фонду Ріната Ахметова жінка отримувала. Дякуємо.

Моя дочка зараз вагітна, їй через два тижні народжувати. У мене є мрія, щоб усе в неї було добре. А взагалі – щоб мир був, щоб ми лягали спати спокійно. А зараз не знаємо, що буде завтра. Учора були такі прильоти в Снігурівці, такі вибухи! Головне – щоб настала наша перемога.