Родина з хворою дитиною виїхала з Оріхова, але виживати у чужому місті виявилось дуже важко

Мені 30 років, я з міста Оріхова Запорізької області. Наша родина - я, чоловік та двоє дітей. Молодший син має інвалідність через аутизм. У сім років він не розмовляє. До війни у нас з чоловіком була робота, діти навчались, було добре, жили спокійно. Настала війна, і жити в нашому будинку змоги немає, я і чоловік залишились без роботи, мусили виїхати і винаймати житло. 

В останню ніч перед тим, коли ми вирішили поїхати, прямо так дуже почали обстрілювати наше місто. Наші діти кричали в підвалі, так поперелякувались. Старша дитина наче комунікабельна, але й вона настільки злякалась, що почала заїкатись.

Дуже гучних прильотів ми з чоловіком за дві години нарахували більше двохсот. Вони були дуже гучні. Ми вже на ранок зрозуміли, що просто травмуємо і лякаємо дітей. Щоб не зробити гірше, ми вирішили виїхати. 

Як тільки ми виїхали, то були труднощі з житлом. Заощадження ми витратили у своєму місті. Ми приїхали і розуміли, що потрібні кошти, щоб винайняти квартиру. У нас дитина аутист, у нього такі рефлекторні особливості: б'ється головою, коли нервує. А сусідка постійно говорила: «Ну зроби йому щось, щоб він не бив стіну». Я пояснювала, що дитина хвора, сидить на медикаментах, і я нічого не можу зробити. 

Нам довелось шукати приватний будинок, щоб не турбувати людей поведінкою молодшого сина. Майже три місяці чекали першу допомогу як ВПО, а потрібно було заплатити за помешкання, тому нам довелось знову переїжджати, а це все - кошти.

Дякую, що хоча б у Запоріжжі була можливість отримувати гуманітарну допомогу: було що їсти. А в гуманітарних фондах була можливість взяти дітям і собі одяг, то ми хоч якось перебивались.

Вдома я могла влаштуватись на роботу і працювала, тому що поряд у мене була мама, вона мені допомагала з дітьми. А зараз поряд її немає, працює тільки один чоловік, він утримує нашу родину. 

Якщо будуть ближче сюди воєнні дії, будемо їхати кудись далі. Думаю, що кожна мама після всіх звірств, які вийшли на поверхню, не хотіла би з дітками сидіти в окупації жодного дня. Голі, босі, ми поїдемо, підемо, але в окупації сидіти б не хотілось.

Ми два-три рази на місяць їздимо в Оріхів і бачимо, що найближчі села повернулись до нас. Тому сподіваємось, що в скорому часі все це завершиться і ми повернемось додому. Моральні сили на останньому диханні.