«За дві години до лікарні прибули близько сімдесяти постраждалих»

Я мешкаю в Охтирці. Працюю в лікарні. Зранку 24 лютого зателефонувала сестра з Харкова і сказала, що почалася війна. Я поїхала на роботу з речами, бо не знала, чи буде можливість повернутися додому. Того ж дня наші військові вигнали окупантів з міста, однак ті продовжували обстрілювати Охтирку.

26 лютого росіяни завдали чотири авіаудари по військовій частині. За дві години до лікарні прибули близько сімдесяти постраждалих. Серед них були як військові, так і цивільні. Лікарня працювала цілодобово. Я два тижні провела на роботі. Через бомбардування не було можливості сходити додому.

Родина була вдома. У перший день війни чоловік перевіз до нас мою маму з інвалідністю другої групи і 88-річну свекруху, а ще - сина, онука, невістку і сваху. У будинку жило вісім осіб. Обладнали підвал і сиділи в ньому.

Зараз онук з невісткою в Польщі. Мама і свекруха у квітні повернулися у свої домівки.

Третього березня окупанти зруйнували ТЕЦ. Були влучання в інфраструктуру, проте наші працівники швидко усували пошкодження. Вода, якщо і зникала, то на кілька годин. Хлібзавод працював. Хліб роздавали безкоштовно. Волонтери допомагали. Вдома були запаси. Ми не голодували.

Був підірваний міст, що пов’язував нас із обласним центром. Гуманітарна допомога, в тому числі ліки, надходила з боку Полтави. Ми дуже вдячні всім волонтерам. Бувало, що вони швидко щось привозили, вивантажували і тікали, бо починався авіаналіт.

До війни в Охтирці було близько пів сотні тисяч мешканців, а тепер залишилося, мабуть, трішки більше половини. Багато людей виїхало. Декому нікуди повертатися, бо будинки зруйновані.

Війна згуртувала нашу родину, навчила цінувати кожну хвилину життя. Ми стали частіше спілкуватися. Я щодня заїжджаю до мами, завожу продукти. Вона погано пересувається. Не може сходити навіть за хлібом. Свекрусі допомагаю, хоча вона й сама дієздатна.

Хоч би швидше закінчилася війна! Хочеться прокинутися вранці не від сигналу повітряної тривоги, а від співу пташок.