Галина Борисівна переживала обстріли Маріуполя з друзями. Спочатку вони жили у квартирі на дев’ятому поверсі й бачили, як по місту йшли танки, як горіли будівлі

Мені шістдесят років. Я народилася і прожила все життя в Маріуполі. Закінчила дев’яту школу, а потім 35 років викладала в ній українську мову. Я ще працюю. Зараз заняття проходять онлайн. Маріупольські діти тепер навчаються з різних куточків світу, зокрема, з Грузії, Вірменії, Ізраїлю, Туреччини. У першу зміну ходять до тамтешніх шкіл, а потім дистанційно приєднуються до занять в нашій школі. Нещодавно приєдналася дівчинка, котра залишилася в Маріуполі. Коли вона почула українську мову, то розплакалася.

Війна застала мене вдома. Не можу сказати, що вона стала несподіванкою для мене, але викликала страх. Та все ж  таки я збиралася на роботу. Коли стояла на зупинці, мені зателефонувала директорка і сказала повертатися додому. 

У ніч із двадцять третього на двадцять четверте лютого я посадила на потяг сина-студента – він поїхав на навчання до Харкова. Коли вдалося додзвонитися до нього, я сказала, щоб негайно повертався. Однак через день потяги уже не ходили до Маріуполя. 

Я жила на околиці міста. 25 лютого в нашому районі зникло світло, бо росіяни розбили трансформатор. Телефон працював ще два дні. Головним для мене було підтримувати зв’язок із сином і ріднею. Коли телефон розрядився, я поїхала до друзів, котрі мешкали навпроти лікарні. У них ще було світло. Я виїхала з дому 28 лютого – і більше туди не повернулася. Громадський транспорт не курсував, а просити друзів, щоб відвезли, – означало наражати їх на небезпеку. Я залишилася з ними.

Одна невістка друзів 26 лютого народила немовля, а друга мала дворічного сина і чекала на ще одну дитину.  До другого березня ми жили у квартирі на дев’ятому поверсі. Нам було добре видно, як ішли танки, горів Епіцентр, як відбувалася стрілянина. Коли обстріли посилилися, ми спустилися в підвал. Незабаром будинок загорівся і ми перейшли в підвал сусіднього дому. 

Ми бігали у розбиту котельню по технічну воду. Питної було обмаль. Ми мали картоплю і крупи – варили кашу біля під’їзду. Син моєї подруги весь час просив печива, а його ніде було взяти. А ще він постійно просився додому. 

Та найважче було з немовлям, яке народилося 26 лютого. Не було ні світла, ні тепла. Ми не могли його нормально помити. У мами було мало молока. Дитина плакала, а ми не знали, чим їй допомогти. 

До нас прийшла родина, будинок якої згорів. Їхня дев’ятирічна дитина отримала осколкові поранення. Батьки привезли її на візочку, бо ноги дівчинки були посічені. Вони стояли безпорадні. Люди впустили їх у квартиру, господарі якої виїхали. На той момент уже всі двері були вибиті. 

Я божеволіла від того, що не могла зв’язатися з сином. Восьмого березня побігла до будівлі Київстару, сподіваючись додзвонитися до нього. Тоді я побачила, що машини привозили питну воду, що магазин Дзеркальний працював. Дуже здивувалася, бо в нашому мікрорайоні нічого не було. Та найбільш лякала відсутність інформації. 

15 березня за двадцять метрів від під’їзду впала авіабомба. Тоді ми по-справжньому злякалися. Припускаю, що росіяни цілилися в школу, розташовану поряд, бо в ній базувалися наші військові. Вибух стався приблизно о четвертій ранку. Був такий гуркіт, ніби весь будинок рухнув. Невістки плакали, діти теж. Коли розвиднилося, хлопці вийшли з підвалу і побачили, що будинок вистояв. Повилітали вікна й двері. Біля під’їзду була величезна вирва. 

Багато моїх родичів живе в Росії, зокрема, рідний брат. Ми виросли разом, але волею долі він ще за радянських часів за розподілом опинився в Росії і прожив там більшу частину свого життя. Я написала йому: «Брате, нас бомблять. Те, що відбувається у нас, – це просто жах. А він відповів, що не вірить у фейки. Потім я надіслала йому відео, яке зняла на краю вирви, що утворилася від бомби, скинутої з російського літака. Він все одно не повірив. Така реакція рідної людини шокувала мене.

Ми виїхали 15 березня. Школа залишалася цілою, а навколо всі будинки палали. Тепер я знаю, що дев’ятиповерхівка повністю вигорає за шість годин. Ми вибиралися з сусідами на двох побитих автомобілях. В Урзуфі добрі люди надали нам нічліг. Наступного дня хлопці відігнали один автомобіль на СТО, бо він часто зупинявся. Майстри здивувалися, як ми взагалі доїхали на ньому до Урзуфа, адже мотор був серйозно пошкоджений. 

Ми знайшли інше авто і водія, який вивіз нас на трасу Бердянськ – Токмак повз блокпости і мінні поля. Ми дуже вдячні йому за це. За день добралися до Запоріжжя. Збиралися виїжджати напередодні, однак авто не завелося. І саме того дня у Василівці окупанти розстріляли колону біженців.

Я зараз в Одесі. Ми пожили на заході України. Однак там було дуже дорого, тому повернулися з сином в Харків. Мешкали в його студентському гуртожитку. На початку червня посилилися обстріли. Виявилося, що в мене посттравматичний синдром: коли близько лунали вибухи, моя психіка не витримувала. Тому я мала кудись поїхати. Друзі покликали в Одесу. Вони допомогли нам із сином знайти житло. Син влаштувався на роботу. Я працюю онлайн. Так ми осіли в Одесі. Тут більш-менш безпечно. Чекаємо на перемогу.