Світлана має невиліковну хворобу. Для неї війна – це подвійна загроза для життя. І снаряди летять, і життєво необхідні ліки - на вагу золота

Роки два тому ми переїхали в Лебедин. Переїхали всією сім’єю, тому що в селі роботи немає, а жити за щось потрібно. Старший хлопчик на себе заробляє, а менший ще навчається.

Ще 16 лютого син розповів, що ходять розмови про війну. Мені це здавалось нереальним: я не вірила, що таке можливо. Але це таки сталось. У нас над головою снаряди свистіли. Через два будинки від нас снаряд упав. Мене могло вже й не бути зараз. Бабусі казали, що найстрашніше у житті – голод та війна. Ми зараз можемо купити все, були б гроші, але нас спіткала війна. Росіянам мало своєї землі і вони прийшли вбивати людей та дітей, щоб загарбати ще більше. Мені найбільше шкода дітей, які ще не жили навіть. Це дуже боляче.

Я дуже боялась за дітей. Дорослі один одного підтримували, а дітям важко доводилось. Двоє онуків моєї сестри сиділи у погребі тижнями. У нас погреб був аварійний, то ми ховались у хаті. Чоловік ходив на роботу. Передзвонювались, щоб впевнитись, що все гаразд.

З їжею більш-менш нормально було – своє господарство маємо, допомогу від Фонду Ріната Ахметова отримували, тож не голодували. А от з ліками були проблеми. Я інвалід третьої групи, є ліки, які мені необхідні, бо моя хвороба невиліковна. На початку війни діставати їх було дуже складно. З часом вже почали завозити.

Живемо. Навіть за цих умов. Дай Боже сил і здоров’я нашим хлопцям із ЗСУ та тероборони. Будемо жити, все відбудуємо. Хай ми не всі жили однаково, в когось було більше, в когось було менше, але в нас ніхто не забирав наше життя.