Мені 63 роки. Я мешкаю в місті Снігурівка Миколаївської області. Працюю в лікарні. Коли почалася війна, мій чоловік лежав у реанімації. Я і свою роботу виконувала, і його доглядала, проте так і не врятувала. Двадцятого квітня забрала його додому, підтримувала, як могла. А 13 травня він помер. Не було змоги навіть викликати швидку. 

За час окупації я схудла на тридцять кілограмів. Так хотілося хліба! Не вистачало найнеобхідніших продуктів. А ще ж собаку і котика треба було нагодувати. 

Не було газу, світла, води. Ми готували у дворі на багатті. По воду ходили до криниці, що за три кілометри від нас. 

Мій тринадцятирічний внук носив звідти у рюкзаку шестилітрову баклажку води. Одного разу розвозили воду по місту. Я не знаю, де в мене взялися сили. Я з легкістю несла із сусідньої вулиці повну двадцятилітрову баклажку. 

До війни у мене так боліла нога, що я ледь ступала на неї, а у війну бігала. А ще нормалізувався тиск і покращився зір. Можливо, адреналін так вплинув. 

Мені здається, що війна триватиме довго. Ми вже не в окупації, однак щодня прилітають снаряди. На Великдень загинуло двоє дітей. Коли лунають вибухи, забиваюся в куточок і стою. 

Хочеться спокійно пройтися вулицею, спокійно заснути. Хочеться мирного життя.