«За цей час наш чотирнадцятирічний син став справжнім українським чоловіком»

На початку війни ми були вдома. Облаштовували будинок, щоб було хоч трішки безпеки. Чоловік разом із іншими місцевими чоловіками робили все можливе для самооборони селища.        

Як летіли ракети над головами, то тікали в підвал. У нас навіть не було можливості купити продукти харчування й засоби гігієни. Ми ні разу не отримували гуманітарну допомогу.

Україну ми не покидали, тільки переїздили в більш безпечніше місце задля безпеки дітей, якийсь час жили окремо. Підробляли, де була робота.

За цей час я зрозуміла, що  ми виховали справжнього українського чоловіка - це наш чотирнадцятирічний син Владислав, що мій чоловік - герой, що наша сім'я - це найдорожче, що є у всьому світі.

Про найтрагічніший день у нашому житті мені нагадує срібний кулон Великомучениці Ірини, який я носила, поки не обірвалась нитка. Того ранку я міцно його тримала лівою рукою і молилась, щоб з дітьми було все гаразд.

Стояла на порозі будинку й чула вибух за вибухом, нічого ще не усвідомивши. Стискала іконку однією рукою, а іншою обіймала маленького синочка.

Потім почали збирати необхідні речі на крайній випадок. А малюк кожного разу, обіймаючи мене або сидячи на руках, тримав іконку своїми маленькими ручками, сильно смикнув і порвав.

Зараз у мене немає роботи, і змоги працювати теж немає: молодшому синочку тільки три роки, залишити його нема з ким, садочки не працюють. Я б з радістю змінила професію і вийшла на роботу.