"За 15 секунд хвостовик від ракети залетів у наш будинок, від цього вибуху нас струсонуло ще більше"

Мкртичьян Артем

10-б клас, Комунальний заклад «Харківський ліцей № 64 Харківської міської ради»

Вчителька, що надихнула на написання – Денисенко Марина Михайлівна

Війна. Моя історія

Це було 24 лютого. Я прокинувся о п’ятій годині ранку і одразу не зрозумів, чому прокинувся так рано, але потім почув декілька вибухів за моїм вікном, вони були далеко, але їх було чутно. Я одразу почав питати у мами, що сталося? У відповідь я почув, що розпочалася війна. Ми дивилися новини, у яких повідомлялося, що по Україні випускають ракети. В голові не вкладалося, як таке могло статися.

Ми одразу зібрали всі документи у сумку та тривожну валізу на всяк випадок. Брат прокинувся пізніше, також нічого не міг зрозуміти. Він почав заклеювати скотчем вікна, дивно, але ми купили два великих рулони саме напередодні. Мама підготувала місце в коридорі, де було найбезпечніше в нашій квартирі. Взагалі безпека стала питанням номер один, пізніше ми закрили балконні рами всім, що потрапляло на очі, а замість штор з’явилися товсті покривала, які не пропускали світло і могли врятувати від битого скла. Ближче до дванадцятої мама з братом пішли до магазину, та було вже пізно, там майже нічого не залишилось. В магазинах були пусті полиці, а де щось і було, черги були скажені. Врятувало те, що мама завжди купувала досить багато продуктів, тому був запас всього, крім води, з нею була дійсно проблема.

Оскільки ми живемо в центрі, а вікна квартири виходили в двір, то в нашому закуточку, як його називала мама, не було все чутно дуже сильно на початку.

Вдень вікна трошки відкривали, щоб потрапляло денне світло, тому бачили, як літаки пролітали над будинком, летіли на розвороту, а коли поверталися назад, скидали бомби та ракети на місто. Саме так було на мій день народження 4 березня о 8.15 ранку. Мама побачила літак і швидко витягнула нас до коридору.

Це стало початком від’їзду моїх друзів. А коли скинули бомби на Сільськогосподарський університет та військову комендатуру, тоді вже й мою прабабусю вивезли до Німеччини. Та ми не збиралися нікуди їхати, вірили, що все може скоро закінчиться , наші хлопці дадуть відпір і все буде ок. Так казала мама після того, як подивиться Арестовича, це одне з небагатьох, що її тримало.

З будинку на той час виїхало дуже багато сусідів, та після 14 березня залишилось декілька сімей у кожному під’їзді, в нашому залишилося шість на дев’ять поверхів.

Чотирнадцятого березня запустили ракети на Фокстрот, від вибуху в нашому будинку частково винесло вікна. Вибухова хвиля була така сильна, що неможливо була знайти рівновагу. Та це було ще не все. За 15 секунд хвостовик від ракети залетів у наш будинок, від цього вибуху нас потрясло ще більше. Ми вже були в коридорі, ми не плакали, у нас почався істеричний сміх, як ми потім зрозуміли. Пів будинка залишилось без опалення та вікон, а люди наступного дня забирали своїх родичів. Але нас і це не підштовхнуло до від’їзду. Ми залишились вдома, де був наш закуточок, де було спокійно, бо ми разом.

Після 25 березня потроху почало стихати з літаками, у нас з’явилося ПВО, їх наші хлопці збивали, проте не закінчилися гради, смерчі та С-300.

А ми все ж таки вдома!