"З вікна своєї квартири я бачила ворожих солдатів"

Рябих Світлана Сергіївна, вчителька української мови та літератури Куп’янського ліцею №1 Куп’янської міської ради Харківської області

"Війна. Моя історія"

Крадійка книжок

25 годин української мови та літератури, гурток і класне керівництво в 5-Б. Ці слова зробили мене щасливою від Землі до Місяця й назад. Я не йшла, я летіла вулицями рідного Куп’янська. Моя усмішка освітлювала площу, бібліотеку - усе навколо. Куп’янський ліцей №1 - найкращий у місті - відтепер став моїм. Ця взаємна любов тривала 7 років. Аж доки її не розірвала війна.

11-Б клас: реєстрація на ЗНО, перші репетиції вальсу, випускний альбом. Усі ці проблеми вмить стали такими дріб’язковими й неважливими. У перші дні повномасштабної війни моє місто було окуповане. З вікна своєї квартири я бачила ворожих солдатів, які поганили мою землю своїми брудними чоботами.

Ненависть на моєму обличчі окупанти бачили завжди, тому так ретельно завжди перевіряли мої документи. Щодня ці принизливі перевірки, огляди. Але я твердо вирішила будь що бути тут, бо мої діти були тут. Я відчувала, що потрібна їм. Вони ще більш розгублені, ніж я, так само не розуміють, що буде далі, як закінчувати школу, як вступати до омріяного вишу.

Опалення не було (але ж весна, а там і літо, лиш трошки потерпіти), зарплатню не виплачували з березня (ми ж в окупації), у квітні зник мобільний зв'язок (ми просто завчасно домовлялися про зустрічі й лишали записки в дверях), потім вимкнули електроенергію та воду (але ж є свічки, а вода із джерела ще смачніша). Я навчилася пекти хліб і перечитала всі книжки, які давно хотіла. А ще я випустила свій 11-Б. По-справжньому, зі щемливими піснями, вальсом і сльозами на очах. Цей випускний я планувала 7 років, і я його провела, я була зі своїми дітьми до кінця.

Я завжди повертала книжки в бібліотеки, завжди. А ці знала, що не поверну. Я відчувала себе злодійкою, коли несла їх додому. Ручки пакетів різали мені руки, але я вперто несла свій скарб. Назустріч мені йшов солдат з автоматом. Мені по спині побіг холодний піт, але я впевнено дивилася в очі ворогові та простувала далі.

Зараз, перебуваючи закордоном, у повній безпеці я вважаю такий вчинок дурістю. Мене могли вбити за книжки. Просто за те, що я люблю свою мову, свою країну. Історія знає безліч прикладів, коли вбивали й за менше. Чи вчинила б я зараз інакше? Ні. Я так само б рятувала книжки.