Мені 32 роки. У мене є чоловік і дві доньки. Ми жили в Харкові. 24 лютого прокинулися від вибухів. З вікна бачили пожежі у промзоні і новому житловому кварталі. Через два тижні стали ховатися в підвалі. А через місяць виїхали до родичів у Полтаву. Батьки залишилися, бо не захотіли кидати домівку. Було тяжко прощатися з ними. Брат і чоловік пішли служити.

Коли їхали по проспекту Героїв Харкова, бачили згорілі будівлі. Це було жахливо. А ще жахливо втрачати друзів, знайомих, рідних. Багато чоловіків уже поховали.

Полтавчани – дуже хороші люди. У нас приємні сусіди. Вони завжди допомагають. Приносять овочі й фрукти. 

Діти пережили стрес. Я водила їх до психолога. Менша донька почала заїкатися, бо злякалася вибухів. А ще вона сумує за дитячим садочком, старша – за школою. 

Надіємося, що війна закінчиться цієї осені і ми повернемося до звичайного життя. До війни я працювала майстром на будівництві. Після її закінчення допомагатиму відбудовувати рідне місто.