Гуменюк Анастасія, 11 клас, Нижньосірогозький ліцей

Вчитель, що надихнув на написання — Романовська Анжела Іванівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Мабуть, моя історія схожа на тисячі, а може, мільйони інших, тих, хто переживає цей страшний день війни. Один… з довжиною в тисячу.

Наша Херсонщина одна із перших, відчула окупацію. Десь о 4 ранку прокинулися від вибухів. Мама не спала. Відчувалося щось незрозуміле, але таке страшне. Далі тиша і … нове життя з болем, зі спустошенням і не зрозумілістю. Життя як сон: відчуття, що ти хочеш кудись бігти, а тіло тебе не слухає, ти хочеш кричати про порятунок, але не можеш вимовити ні звуку – безпорадність і розгубленість…

Це був ніби паралельний світ. Як можна у ХХІ столітті у центрі Європи розпочати загарбницьку війну, а ще так підступно?

А далі життя продовжилося, якщо можна сказати, що це життя: нескінченні колони військової техніки йшли нашим селищем – гуркіт, скрегіт, клуби диму.

Утішало, що ми продовжували онлайн-навчання в школі. І вже по-новому відчула зміст поеми Тараса Шевченка «І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм…». Так ніби через століття Великий Кобзар нам намагався донести про цінність української нації, про засудження комплексу меншовартості, національного безпам’ятства та байдужості до рідної мови. Збереження нації – ось наше основне завдання, наша місія, про яку ми, на жаль, забули.

Танки стояли між будинками, а я читала Шевченка, окупанти могли змінити прапори, владу та їм ніколи не знищити українство, яке живе в кожній клітинці наших людей.

За танками прийшла зміна влади: почалися обшуки. Шукали воїнів АТО, працівників селищної ради, учителів, лікарів, формувалися списки учнів – треба було показати всьому світові, що їх тут чекали. А з тими, хто не хотів на них працювати, проводилися «співбесіди».

Ми розуміли, що якщо тут залишатися, то треба приймати умови окупанта: мамі йти на роботу, а мені в школу.

Важко давалося рішення виїзду: покинути домівку, де я народилася і зростала, рідних, друзів.

… Нас ніби вирвали з реальності. І знову цей паралельний світ: перевізник – перевірка документів – сканування речей – гаджети і по колу. Таке відчуття, що це жахіття ніколи не скінчиться.

Найщасливіша мить за останні пів року – побачити українську символіку, наших воїнів, які нас радо зустрічали, кожного обіймали, вітали. Було таке відчуття, що повітря зовсім інше. Мені прийшла думка: «Ось такий запах свободи». Десь далеко було чутно вибухи та я відчувала себе спокійною і захищеною. Далі нас зустріли в Сумах волонтери, нагодували, дали прихисток.

Сьогодні ми проживаємо в Запоріжжі. Прифронтове місто незламності, яке боронить нашу Україну, місто козацької слави, місто сталеварів і просто чудових людей. Уже рік як ми переїхали з рідної Херсонщини, хоч тут неспокійно: постійні сирени, вибухи, та відчуття свободи не полишають мене. Часто бачу людей – стомлених війною, але нескорених, напоєних козацьким духом волі.

У цьому році я закінчу свій ліцей і піду в самостійне життя. Намагатимуся прикласти якомога більше зусиль, щоб бути корисною своєму народові. Батьки стали на захист нашої Батьківщини, а нам її відроджувати. Я вірю, що Україна переможе, очиститься від скверни, як писав Тарас Шевченко : «…і вражою, злою кров’ю волю окропіте…». Упевнена, що ми дотримаємося заповіту Кобзаря.

 

Війна – то слово лиш в книжках було.

Таке воно все чорно-сіро-тьмяне,

Та крапля впала, вивільнивши зло,

Затемнивши усе яскраво вбране.

 

Будинок рушиться, знівечені життя,

А ворог методично нас «рятує»,

В минуле вже немає вороття,

Є лише шлях вперед, який гартує.

 

Я вірю в правду Українського меча,

Я впевнена у перемозі роду,

Я переконана у міцності плеча,

А їм скажу: «Не знаєте ви броду».

 

Славімо воїна, що весь рятує світ.

Молімося за кожного солдата.

І буде ПЕРЕМОГА, і нації розквіт.

І зникне навіть тінь ворожа супостата.