Мені сімдесят років. Я мешкала з сестрою в селі Тарасівка Запорізької області. Сестра паралізована. 

Окупанти зайшли в наше село третього березня. До восьмого квітня колони російської техніки їхали центральною вулицею, на якій ми жили, у бік Пологів і Токмака. З приходом загарбників ми залишилися без комунікацій, медицини та поліції. О п’ятій ранку, об одинадцятій вечора, о першій і о третій ночі російські військові відкривали вогонь у бік Гуляйполя, Оріхова й Пологів. Я прокидалася о п’ятій годині й починала рахувати їхню техніку. Повз двір проїжджало понад сто одиниць. 

На Благовіщення прийшли в гості три мої сестри. Того ж дня мені з Італії зателефонувала донька моєї подруги й запропонувала виїхати у Дніпропетровську область і пожити на її дачі. Я сказала про це сину, і ми разом виїхали з окупованої території. За день добралися до Запоріжжя. Нас часто зупиняли російські військові. Вони перевіряли документи сина і запитували, куди їдемо. З різних причин не всі рідні змогли виїхати. 

У будинку сина хтось побував. Там все перевернуто. А що в моєму будинку – невідомо. Лише знаю, що він цілий.

Я взяла з собою лише документи. Увесь одяг залишився вдома. Мала при собі дві футболки – зшила з них спідницю. А на сімдесятиріччя діти подарували мені два халати. Перешила ті речі, які отримала разом з гуманітарною допомогою. 

Неподалік від нас – полігон. Туди були прильоти. Хочеться, щоб війна закінчилася прямо сьогодні.