Горбунко Дарина, 11 клас, Шаповалівська ЗОШ І-ІІІ ступенів

Вчитель, що надихнув на написання — Понтяр Ярина Володимирівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Війна – це не тільки зброя і битви, це й людські долі, страхи та надії. За 1000 днів, які стали для нашої країни і для мене особисто справжнім випробуванням, я пройшла через безліч емоцій та переживань, які назавжди змінили моє сприйняття світу.

На початку війни я, як і більшість інших, відчула шок. Перші повідомлення про війну стало для мене ударом.

Я пам’ятаю, коли настав вечір і перевозилася військова техніка під покровом ночі. Ці очі військових, які їдуть у безвість, не знаючи, що на них чекає.

Мій шлях волонтерства почався спонтанно. Я приєдналася до місцевої ініціативи, що займалася збором гуманітарної допомоги. Ми збирали їжу, одяг, медикаменти – все, що могло допомогти тим, хто постраждав.

Одного разу ми були на своєму городі з тіткою та бабусею, викопували часник. Мимо проїхали машини із нашими військовими, і одна з них зупинилася. Молоді хлопці запитали у нас, чи можемо продати їм цибулі та часнику. Ми відповіли: «Хлопці, та які гроші? Так дамо». Один із військових сказав: «У нашому світі нічого за просто так не буває». Тоді я зрозуміла, що є бездушні люди, що здирають гроші з наших захисників, а ще нагло наживаються на цій страшній війні. Ми дали хлопцям, і часнику, і цибулі, і банку сала, і солодощів, а у відповідь почули приємні слова вдячності.

З перших днів війни наша сім’я дуже хвилювалась за моїх братів, які боронять Україну. Лише через телефон ми могли з ними зв’язатись і дізнатися, як вони, чи з ними все добре. Вони завжди відповідали, що все «в порядку».

Коли почалися перші втрати наших військових, це був справжній жах. Усвідомлення того, що додому більше не повернеться чийсь син, чоловік, батько чи брат, ставило мене у ступор.

Від цього усвідомлення у мене ніби волосся ставало дибки: що цієї людини більше немає, вона більше не обізветься до своїх рідних.

Моє серце було переповнене болем, розривалося від гіркоти. Коли проїжджає селом траурна колона із загиблим воїном, ми всі виходимо на «живий коридор», щоб вшанувати пам’ять загиблого воїна.

Попереду нас ще чекає багато труднощів, але я вірю, що ми зможемо подолати всі випробування, ми просто мусимо це зробити за всіх тих, хто поклав своє життя за нас.

1000 днів війни – це не лише про втрати, а й про відношення, надію та нові починання. Я впевнена, що разом ми зможемо побудувати краще майбутнє, сповнене миру та взаємоповаги.