У Антонівку, передмістя Херсону, війна прийшла з перших часів - були запеклі бої біля нашого Антонівського мосту (десант з вертольотів, літаки, колони танків...) Два дні ми ховалися у підвалі, а 26.02 2022 чоловік вивіз нас і сусідніх жінок з дітьми до Херсону, де на той час було спокійніше. А з першого березня танки зайшли і в саме місто, розстрілюючи мирних херсонців, - і почалася окупація на 8 місяців.

Чоловік втратив роботу, усі заклади шкільної і позашкільної освіти закрились. 6 листопала окупанти підірвали електроопори, і у нас в Антонівці не стало електрики і води. 10 листопала підірвали усі мости навкруги, від чого постраждав дах на нашому домі. А після деокупації нас кожного дня з 17 листопада 2022року почали обстрілювати з лівого берега - це зовсім поруч, через Дніпро. Уламки ракет попадали нам у двір, особливо гучно було вночі. Ми з сином постійно знаходилися в стані страху, прострації. Боялися виходити з дому, знову ховалися у підвалі. І вирішили 23 грудня 2022 р. виїхати в Миколаїв, де арендуємо квартиру.

Найстрашніше в окупації була незахищеність від російських військових - через нашу Антонівку цілими днями і ночами їздила їх воєнна техніка, поруч з нашим домом - потяги з танками. Два рази до нас додому заходили 8 озброєних військових з облавами. Під час окупації не було якісної їжі, відповідних медикаментів, бо окупанти не пускали автівки із України. А з 6 листопада відсутня електрика і вода.

Мій син був свідком активних бойових дій. Отримав психотравму, коли на блокпосту маршрутку перевіряв окупант, і причепився, чому син їздить в місто (на тренування) без батьків. Ще психотравма - коли зранку зайшли озброєні солдати до нього в кімнату, коли син спав.