Мені 32 роки, в мене є дружина, сину три роки. Ми жили в селі Дучани Нововоронцівського району.

Це рано зранку було: прокинулися - всі кричать, телефонують. Поки ми були в селі, то було що їсти. Це вже потім, звісно, закінчувалося все. З ліками були проблеми.

Окупанти ходили, перевіряли хату, документи. Найважче було виїхати з села.

Виїжджали з друзями машиною. Забрали тільки собаку і кішку. Спочатку нас не пропустили. Їхали балками, щоб нас не бачили. Згодом за нами виїжджали люди тією ж дорогою - то вже було заміновано, і руські не пускали.

Ми виїхали в Кривий Ріг, тому що ближче до дому, щоб як звільнять, то їхати додому. Нас звільнили, але вже немає, куди повертатися. Ще і бомблять.

До війни в селі мав роботу. А тут зараз є підробіток. Можна грошей на прожиття заробити. Думаю, до нового року війна не скінчиться.