"З ностальгією згадую, які ми були щасливі до війни"

Галуза Анна, 16 років, учениця 11-го класу Первомайського ліцею Іларіонівської селищної ради Дніпропетровської області

Вчитель, що надихнув на написання есе: Олена Пасічник

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Тепер наше життя складається на до і після… Моє безтурботне дитинство скінчилося 24 лютого 2022 року. Прокинувшись цього ранку від страшного виття ракет, я не відразу зрозуміла, що розпочалася війна… Мені здавалося, що це просто чийсь невдалий жарт чи якесь непорозуміння, яке от-от має скінчитися. Але день за днем я усвідомлювала, що все це відбувається насправді.

Важко сприймати новини про окуповані міста, села, вбитих мирних жителів. Болить серце за кожен сантиметр втраченої землі, за воїнів, які стримують дику рашистську орду ціною власного життя… Чийсь син, батько закриває небо над нашою головою. Боляче дивитися на бідних переселенців, які, кинувши все нажите, тікають від війни разом із маленькими дітками та старенькими батьками… Відео та фото в новинах мене лякають. Буча, Ірпінь, Ізюм, Гостомель, Маріуполь… Навіть не віриться, що цей жах скоєно у моїй країні. Кожного ранку я телефоную своїм рідним, цікавлюся, чи вони в безпеці, молюся, щоб уламок ракети пролетів мимо них. Батька взагалі рідко бачу, бо він, учасник АТО з 2014 року, не може бути осторонь, тому цілодобово перебуває на блокпостах, допомагає переселенцям, а мама позмінно випікає хліб для людей. Довгими вечорами, коли наступає комендантська година, з ностальгією згадую, які ми були щасливі до війни, але, мабуть, ніколи не думали про це. У нас було все, про що може мріяти кожна людина на землі. Я безтурботно росла і навіть гадки не мала про те, що хтось може прийти на мою землю і зруйнувати всі мрії, плани на майбутнє, просто так знищити моє сьогодні. За два дні до війни весело каталася на санчатах з гірки, планувала купити бабусі найкращий подарунок на свято. Але не здійснилося…

Важко звикнути до виття сирен, до вибухів, від яких здригається не тільки земля, а й завмирає серце. Нестерпно боляче проводжати в останню путь своїх захисників-односельців, а їх у нас у селищі уже четверо знайшли спочинок на кладовищі, а доля ще одного Героя-азовця невідома…. Моторошно виходити на вулицю, бо здається, що за будинком тебе чекає ворог. Але як я радію, коли над нами пролітають наші літаки! Жадібно проводжаю їх очима, прошу Бога вберегти від кулі, хочу, щоб вони обов’язково повернулися живими! Хвилююся, коли не всі заходять на посадку на летовище…

Розумію, що росії залякати нас не вийде, бо ми нездоланні. «Червона калина, чого в лузі гнешся» вселяє у кожного з нас надію і віру. Швидко навчилися плести сітки, без жалю розрізаючи на стрічки красиву святкову сукню. Несемо волонтерам одяг, борошно, крупи, картоплю, консервацію, бо це зараз необхідне для фронту. Встигаємо робити уроки, писати воїнам листи на фронт, збирати гуманітарну допомогу. Кожен день приносить нам як радісні, так і сумні вісточки. Радіємо через звільнення наших захисників з полону, особливо за героїчних азовців, і без жалю, навіть із радістю сприймаємо кожну поразку росії на полі бою, втрату її живої сили.

За ці 211 днів війна зробила мене дорослою, сильною і впевненою у собі. Змінилася, згуртувалася і об’єдналася вся Україна. Я ще більше люблю свою рідну мову, Батьківщину, дуже хочу піти до школи і сісти за парту, поспілкуватися з друзями, вчителями. Хочу навчитися не боятися вибухів, гулу ракет.

Знаю, що скоро буде наша Перемога. Бог нам у цьому допоможе. Нехай повернуться додому живими наші захисники. І наостанок, хочу процитувати нашого Президента: «Я дякую кожному і кожній, хто воює і працює заради нашої Перемоги!».

Тримаймося! Все буде Україна! Слава Україні! Героям слава!