Зранку 24 лютого Наталія збиралася на роботу, коли почула перші вибухи. Тоді було зовсім незрозуміло – що робити, куди бігти і як поводитися. Весь наступний місяць складався з страху та невизначеності, безсонних ночей і намагань зайняти себе хоч чимось, аби відволіктися від страшної реальності. Трималася за відповідальність перед сім’єю і за надію, що рано чи пізно це має скінчитися. Наталія вірить у майбутнє України без війни.