Я працювала 22 роки на свинофермі. Було дуже важко. Пішла на пенсію. Троє дітей: дві дочки і син. Чоловік помер, живу сама. Хворію. 

У перший день війни я була у лікарні з ковідом. Зранку прийшла санітарка, кричала: "Дівчата, війна! О четвертій ранку росія на нас напала". Я злякалась, бо у мене два сини, чоловік. У лікарні тяжких хворих залишили, інших виписали. Готували місця для поранених. 

Ми нікуди не виїжджали. Із літаків кидали бомби, все тряслось. Зранку вийшли, а біля городів - рови метрів по п'ять глибиною. Добре, що там, а не в селі. 

Війна дуже підкосила. У дворі був вибух, вікна побило у кухні. Пластикові вікна залишились цілі, а всі інші повибивало. На Великдень у нас загинули двоє дітей - 17 і 18 років. 

У Павлівці багато будинків побили, шибки повибивали. 

На початку війни нам не давали пенсії. Росіяни роздавали гуманітарну допомогу, ми ходили, брали. А що нам залишалося робити, як наша староста нас покинула, втекла. 

Шокували обстріли. Коли над головою все летіло, свистіло. Доводилось ховатися у погріб до сусіда. Росіяни ходили по селу, геройствували. Були такі люди, які їх вітали. Після звільнення вони потікали, їх розшукують. Вони вже, певно, десь у росії. 

Нам тепер наші допомагають. Дають гуманітарну допомогу. Дякую і солдатам, які нас звільнили, і всім, хто про нас не забуває. 

Я чула, як тікали росіяни. Як стемніло, вночі чула гуркіт. А потім подумала, що вони знову повертаються - танки у селі їздили. Сказали, що це наші солдати прийшли. Як їх зустрічали - з квітами! Одразу їм дали місце для ночівлі. Вони нам розповідали, що наше звільнення їм далось дорогою ціною - багато втратили солдатів. 

У мене дочка як почує, що летить літак, навіть якщо він наш, тремтить. У неї і раніше нерви були розхитані, а тепер стало ще гірше. Усі стривожені. 

Я вважаю, що війна може закінчитися до Нового року.