Развалінов Володимир, група З-22, ВСП "Фаховий коледж зв'язку та інформатизації Державного університету інтелектуальних технологій і зв'язку"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Борик Ірина Дмитрівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Мене звати Вова, мені сімнадцять років, і я живу в Одесі. Коли почалася війна, я майже не звертав уваги на те, що відбувається навколо. Усе здавалося нереальним, наче це лише новини, які не стосуються мене особисто. Однак швидко стало зрозуміло, що війна – це не щось далеке.

У перші ж дні я почув вибухи, десь неподалік від мого району були прильоти, а вулиці наповнилися звуками сирен.

Перший день війни запам'ятався мені чітко. Я прокинувся о дев’ятій ранку і побачив, що мама з татом сидять на кухні разом, чого майже не бувало вранці, адже тато зазвичай ішов рано, щоб відвести сестру до школи. В той день я зрозумів, що життя змінилося. Ми з батьками весь день спостерігали за новинами, а на вулиці безупинно їздили пожежні машини, швидкі та поліція.

Спершу через війну я майже не бачився з друзями - батьки не дозволяли гуляти. Кожен займався своїми справами, багато хто був наляканий, і ми не розуміли, що нас чекає далі.

Деякі друзі виїхали з міста, зокрема й мій найкращий друг. Ми підтримуємо зв’язок, але все одно його дуже бракує поруч. Згодом, коли всі трохи звикли до нових умов, я знову почав виходити на вулицю. Пам'ятаю, як перші місяці війни, коли ми з друзями збиралися погуляти, майже завжди звучали сигнали тривоги. Кожен раз, коли лунала сирена, ми цілою компанією – п’ять-десять осіб – йшли до будинку одного з наших друзів і чекали, поки тривога закінчиться. Тоді ми знову виходили на вулицю, хоч це здавалося небезпечним, але життя не стоїть на місці, і ми шукали способів хоч трохи відчувати себе нормально.

Попри всі труднощі, які принесла війна, я зміг закінчити школу. Навіть з постійними тривогами та хвилюванням ми навчалися і готувалися до іспитів, кожен з нас мріяв про майбутнє, навіть коли сьогодення було непростим.

Після школи я вступив на бюджет до коледжу, знайшов нових друзів і відчув підтримку. Зараз я продовжую навчання і намагаюся будувати своє життя, навіть якщо навколо не завжди спокійно. Цей період також подарував мені нові відчуття – я зустрів свою дівчину, і наші стосунки стали для мене ще одним джерелом радості й підтримки. Коли ми разом, я відчуваю себе впевнено і спокійно, навіть попри постійні новини і ситуацію в країні.

Нині моє життя начебто повернулося до певної стабільності. Я вчуся, працюю і проводжу час з тими, хто став мені важливим. Війна продовжує нагадувати про себе, але з кожним днем я вчуся жити у цьому новому світі, розуміючи, що звичне життя потрібно цінувати і знаходити радість у простих речах.

Кожен з нас намагається жити далі, мріяти і вірити, що скоро настане мир, а ці роки ми згадуватимемо як складний, але важливий досвід.

Ці тисяча днів стали для мене справжнім випробуванням, але вони також допомогли побачити, хто є справжніми друзями і як важливо бути поруч з рідними. Я бачу, як люди навколо мене змінюються, стають сильнішими і мудрішими. Війна навчила мене, що, незважаючи на обставини, ми маємо залишатися людяними, допомагати один одному і не втрачати надію.