Людмила перебувала на початку  війни в Гуляйполі,  разом із мамою, донькою та шестирічною онучкою. Кожен день — вибухи, черги російських «Градів», ночівлі у бомбосховищі спорткомплексу. Сиділи в холоді, без світла й води. Через постійні обстріли родина готувала їжу на дощовій воді та ділилася останнім з іншими. У місті не лишилося цілих будинків. Хатa Людмили й квартира матері — побиті, без вікон і даху. Онучка й досі здригається від будь-якого гучного звуку. Як жити далі? На це питання у Людмили немає відповіді.