До війни ми багато працювали. Мали власний бізнес, 10 років заробляли з чоловіком на житло, придбали його, зробили ремонт, народили другу дитину..... В один день втратили бізнес, з дому поїхали на 2 дні, а вже майже 3 роки не були там.... Зараз мешкаємо в смт Стара Вижівка, додому не можемо повернутися, бо саме наш район обстрілюють постійно.

Поряд завод на якому виробляють ракети.....вже було понад 5 прильотів, житло ще є, але частично зруйновано.

Звісно я не можу туди привести дітей. Я не працюю, тут в селі мені немає роботи. Я доглядаю за другою дитиною 6 років. Роблю уроки, готую, розвожу на гуртки, прибираю,забираю.....
Чоловік намагається працювати, коли це дозволяє здоров'я( в чоловіка психічний розлад-гіпоманія). Важко адаптуватися до села, людей, менталітету.

В Вас, мабуть тисячі таких історій... Додам позитиву) В 40 років я посадила город) Виростила батат) Навчилась збирати гриби.) Та багато чого)

Жах. Страх. Відчуття чогось неминучого. Ми сіли в машину і поїхали. Весь час вирішували що робити далі..... Важко згадувати цей день. Я на все життя запам'ятала той шум, який був, коли я розплющила очі. Дуже дивний шум, ніби я почула всю країну, всіх людей одночасно.... 

Колі в перші дні їхали були проблеми з їжею. Просто не було, де її купити.

Сину про початок війни повідомили дуже обережно.....але.... Дімка заплакав, сказав що ми ніколи не повернемося в цю квартиру.....як він знав.... Я реально збиралася на 2 дні поїхати з міста...

Найстрашнішою була ніч, коли ми з чоловіком вирішували кому краще пійти в ЗСУ, так, щоб як можна менше травмувати дітей, в кого більше шансів вижити. З тієї ночі я лікую панкреатит....

З психологічними проблемами стикнулися. Уся родина. У чоловіка почався психічний розлад-гіпоманія. Вона постійно нагадує про себе. Зараз ми звернулися до психіатра, він приймає ліки.
В мене затяжна депресія, я схудла на 10 кг. Не могла працювати, навчатись....взагалі хоч щось робити.

Я багато працювала з психологами. Дуже вдячна-мене витягли.

Зараз навчаюсь. Молодша дитина почала заїкатись та енурез. Дмитро постійно плакав, дуже подорослішав, на зараз він став агресивним, замкнутим. Постійно питає і мріє повернутися додому....

Моя дитина була свідком травмуючих подій. У 2022 році він був свідком дуже важкої евакуації. Три дні в дорозі разом з маленькою сестрою.

Постійна зміна житла і зараз. Він постійно бачить ( хоч я докладаю багато зусиль, щоб вберегти його від цього) відео та фото нашого району , двору в Дніпрі, куди вже багато разів падали осколки ракети. Усі міста, де ми відпочивали, жили, гуляли, роддом, ТЦ все вже було під ракетними ударами. Він десь це все бачить, а потім плаче вночі. Я неодноразово бачила. Ну і батько....від стресу в нього загострення стають частіше, він буває агресивний, або навпаки відчуженням.  Дмитрові це важко.

Я веду щоденник війни. Поки що наповнюю його.... Після перемоги, можливо, передам до музею).