Того страшного дня ми спали вдома. Здалось, що просто гримить грім. Та 26 лютого у нашій квартирі не залишилось жодного вікна.
Ми з двома маленькими дітками і моєю мамою сиділи у підвалі. Вона дуже хворіла, у неї був цукровий діабет. І в ту ж ніч швидка допомога забрала її до лікарні, а ми поїхали до іншого міста. Нам допомогла виїхати з-під обстрілів дівчина-волонтер. За це я їй дуже вдячна.
Ми жили в майже закинутому будинку, там не було води. Я з двома дітками ходила по воду до колодязя щодня. Доньці на той час було лише 3 роки, а синочку – рік.
Найжахливіше, що я пережила, - це смерть моєї мами.
Моя родина зараз - це я і мої дітки. З дочкою займався психолог, бо лякалась навіть сирени.
Про страшні події війни нагадує осколок від ракети, яка вдарила поруч з нашим будинком.
