Я проживав з родиною в місті Маріуполь. Працював лікарем. У мене є син. Він жив у власній однокімнатній квартирі зі своєю дівчиною, працював інженером на комбінаті Азовсталь. Війна застала мене на роботі, а сина та його дівчину – в дорозі. Вони доїхали до Запоріжжя, а коли дізналися про початок війни, повернулися додому.
Я працював на Лівому березі, а сім’я знаходилася у мікрорайоні Черемушки. Зв’язку не було. Я не знав, що робити: залишатися на роботі чи їхати до сім’ї. Зрештою, працював до 18 березня.
Коли ситуація з електроенергією була на межі, військові привезли дизель, щоб хоч в операційних було світло. З часом лікарня перетворилася на прихисток, в якому зібралися сім’ї хворих, їхні сусіди. Деякі люди приходили з домашніми тваринами. Розміщувалися прямо на підлозі в коридорах. Всі разом носили воду в операційну на четвертий поверх. Жили як одна дружна сім’я.
Наше житло в мікрорайоні Черемушки згоріло разом з усім майном. Деякі речі лежали в машині. Крім них, у нас нічого не залишилося.
Ми перейшли у селище Моряків, ховалися у підвалі приватного будинку наших родичів. Обстріли не стихали навіть уночі.
16 березня ми помітили, що на нашій вулиці пожвавився дорожній рух. Люди виїжджали у бік Мелекіного. Ми також вирішили вибиратися з міста, бо були влучання у сусідні будинки, а на вулицях лежали трупи. Поблизу розбомбили бензоколонку – я начерпав у відро трошки бензину. Його мало вистачити хоча б на частину дороги. Ми забрали папугу й рушили з міста.
Буквально через кожні пів кілометра-кілометр нас зупиняли окупанти й змушували діставати речі з багажника. Проте нам пощастило: ми за пів доби доїхали до Запоріжжя. Потім вирушили до родичів, що мешкають на Полтавщині. Побули в них, поки прийшли до тями, а потім переїхали в Київ.
Ми орендуємо квартиру. Я влаштувався хірургом у Київську міську клінічну лікарню №18. Син – на фармацевтичний завод Дарниця. Ми плануємо залишитися в Києві, бо не бачимо сенсу повертатися в Маріуполь: там немає ні житла, ні роботи. Ми раді, що залишилися живими й неушкодженими, що зараз всі разом. Тепер головне, щоб швидше настав мир.
