Опалько Денис, 10 клас, Вирівський ліцей

Вчитель, що надихнув на написання — Опалько Олена Полікарпівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Село Вири, розташоване серед безкраїх полів та густих лісів Сарненського району, завжди було тихим та мирним. Але з настанням війни цей куточок став частиною великої трагедії, яка затягнула в свій вир кожну домівку. 1000 днів… Як багато вміщено в цій цифрі: сліз, розлук, надій і втрат. Щоранку, коли перші промені сонця торкаються золотих ланів, на серці тисне важкість – війна забрала нашу тишу.

Мій шлях, як і шлях кожного тут, почався з тривожної новини, що прийшла з фронту. Тоді ніхто не уявляв, наскільки довгим і тернистим буде цей шлях. В один момент село, де всі знали одне одного, змінилося назавжди. Вулицями тепер ходять не лише сусіди з добрим словом, але й важкі кроки солдатів – наших чоловіків, синів, батьків, братів, яких забирають на війну. Віддають їх, ніби древніх воїнів, які мають захищати землю предків. Але часом ці воїни повертаються... на щиті.

В кожній хаті — своя трагедія. Кожен втрачений — як зірка, що згасла на небі, залишивши по собі тільки пустоту. 

Мій сусід Петро пішов захищати Україну, а повернувся у домовині, обгорнутій жовто-блакитним прапором. Його усмішка, колись така добра і тепла, залишилася лише у спогадах, які розривають серце. Люди в селі плакали, як плаче небо під час літньої зливи. Вірини, ніби згасли, немов їх затягнула невидима хмара горя.

Щодня ми чекаємо нових новин із фронту, немов засіяного на полі врожаю, який не знаєш, чи зросте, чи зів'яне під пекучим сонцем. І кожна звістка – це ніби лезо, що крає душу. Ми боїмося відчиняти двері і бачити військових із чорними стрічками, що несуть чергову трагедію.

А війна забирає все: молодість, надії, мрії, життя. Село поступово перетворюється на місце, де час зупинився.

Всі тільки й говорять про війну, про тих, хто повернеться, і тих, кого вже більше не побачать.

1000 днів війни – це як довгий шлях крізь темряву, де ти не бачиш кінця. Але серед цього болю і втрат ми вчимося жити далі. Вчимося бути сильними, як ті воїни, що стоять на передовій. Ми ховаємо сльози, аби зберегти надію. Кожен із нас переживає цю війну по-своєму, але ми об'єднані спільним болем і спільним прагненням до перемоги.

І ось коли стоїш на краю лісу, дивишся на захід сонця, і здається, що світ зупинився на мить. Тоді відчуваєш, як війна змінила тебе. Вона залишила сліди на душі кожного, як глибокі рубці на землі після битви. Але вона також навчила нас цінувати життя, кожен момент, кожну зустріч і кожну втрату.

Це наш шлях — шлях болю, гордості й боротьби. Шлях, яким іде кожен, хто любить свою землю, хто віддає за неї все, навіть своє життя. 1000 днів війни… і ще незліченна кількість днів попереду. Але ми вистоїмо, тому що наші серця б'ються в унісон із Україною, заради якої наші воїни йдуть у бій, не повертаючись на щиті.