Антипенко Владислав, 1 курс, Слов’янський фаховий коледж транспортної інфраструктури

Вчитель, що надихнув на написання есе - Плоха Вікторія Леонідівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Моє життя, як і життя мільйонів українців, розділилося на "до" і "після" 24 лютого 2022 року. Воно перетворилося на виснажливу боротьбу за кожен день. Але для тих з нас, хто перебуває в прифронтовій зоні на Донеччині, цей поділ був ще більш відчутним і болісним. Жити тут з матусею під постійною загрозою обстрілів – це вже само по собі подія, що змінює сприйняття реальності щодня. Постійні сирени, звуки вибухів, страх за кожен новий світанок стали нашим тривожним супутником. Проте серед цього виснажливого і небезпечного існування для мене сталася та подія, яка змінила все остаточно і безповоротно.

Минулого року, під час одного з ракетних обстрілів, загинув мій найкращий друг – людина, з якою я ділив найпотаємніші думки, плани на майбутнє, сміх і мовчання. Його смерть відібрала частину моєї душі і залишила порожнечу, яку неможливо заповнити. Це був удар, який не тільки змінив мій світ, але й зруйнував його.

Після цього життя набуло іншого кольору, іншого темпу, іншого, тяжкого, змісту. Горе було таким глибоким, що здавалося, ніщо і ніколи вже не буде як раніше. До постійного страху за себе та матусю додалася нестерпна порожнеча відсутності людини, яка була невід'ємною частиною мого світу. Саме після цього моє життя дійсно і дуже сильно змінилося.

Допомога прийшла не у вигляді гучних промов чи офіційних заяв. Вона була тихою, конкретною і життєво важливою.

Це були друзі, які прийшли, щоб просто побути поруч, принести щось поїсти, обійняти. Це була підтримка матусі, яка сама переживала біль, але знаходила сили, щоб триматися і підтримувати мене. Це були слова співчуття від знайомих і незнайомих людей, які теж втратили когось або щодня живуть під загрозою втрати.

Але сила допомоги виявилася не лише в тому, що я її отримував. У своєму горі я відчув потребу бути поруч із тими, хто теж постраждав від цієї страшної події, зокрема з дівчиною мого загиблого друга.

Розділити з нею біль втрати, просто побути поруч, поговорити про нього, згадати щасливі моменти – це був мій спосіб пережити горе і водночас підтримати людину, яка страждала так само сильно, як і я. Пам'ятаю, як ми ходили до річки, розводили вогнище і годинами говорили про нашого спільного друга, про те, яким він був. Ми стали одне для одного опорою у спільній біді, доказом того, що людська близькість і співчуття – це те, що тримає нас на плаву серед найтяжчих випробувань. Допомагати їй, незважаючи на власну порожнечу всередині, стало для мене важливою частиною шляху до зцілення.

Це був мій особистий переломний момент – усвідомлення того, що навіть коли тобі самому нестерпно боляче, ти можеш знайти сили, щоб простягнути руку іншому, і в цьому є велика сила.

Цей досвід, що поєднав особисту трагедію з життям в епіцентрі війни та необхідністю як отримувати, так і надавати допомогу, глибоко змінив моє сприйняття єдності та людяності українців. Я побачив, що ця єдність – не просто слова. Вона проявляється в очах людей, які пережили ті самі втрати, у мовчазній згоді допомогти одне одному, що читається в поглядах нашого селища.

Я зрозумів, що єдність будується знизу, з щоденних актів людяності і взаємодопомоги, які відбуваються тут, на лінії фронту, під постійним вогнем. Це єдність, випробувана болем і зміцнена спільним бажанням вижити і підтримати одне одного.

Моя власна участь у цьому – від допомоги дівчині друга до будь-якого, навіть найдрібнішого жесту підтримки тим, хто опинився поруч у ці страшні часи – змусила відчути себе не просто жертвою обставин, а активною частиною цієї незламної спільноти. Мої дії, хоч і невеликі в масштабах війни, можливо, дали комусь відчуття, що він не один, полегшили чийсь день або просто подарували момент людяності серед жорстокості.