"Єдиний шанс вижити мені з дітьми - це стрибнути з третього поверху"

Мене звуть Олена, мені 35 років. Мій чоловік - військовий. Проводжала його на службу в Маріуполі. Під час прощання я почула перший вибух і відразу побігла до дітей в кімнату.

Саме найстрашніше було, коли наш будинок почав горіти від ударів, і ми вибігли до тамбура. Там розгорівся сильний пожежа, і через дим стало дуже темно. На деякий момент здалося, що це кінець, і немає ніякої надії на виживання. Я тримала молодшого сина на руках, а старша донька була поруч. Ми дуже кричали, і нам було дуже страшно. Але раптом двері відчинилися, і ми забігли в квартиру. Я почала лити воду на рушники, щоб мати щось для дихання, і єдиний шанс вижити - це стрибнути з третього поверху. Ми вибралися, і наш молодший син, 5-річний, був впійманий хлопцем, а ми з донькою самі пригали на землю. Ми врятувались.

Так, дітки дуже хотіли їсти, але всі запаси згоріли. Я просила в людей хоч щось, щоб діти не були голодними. Ми ходили до церкви, і нам давали там хліба та деяких продуктів, це врятувало нас від голоду.

Мій чоловік потрапив у полон і був там майже 8 місяців. Ми залишалися у Маріуполі, так як наші документи згоріли, а наші батьки проживають у Донецькій області під окупацією. Після реабілітації чоловіка ми з дітьми переїхали до Києва, де підтримуємо один одного. Мій чоловік продовжує нести службу.

Що мене приємно вразило, так це наші люди, які допомагали один одному і ділилися останнім.

Наразі у мене немає роботи, так як немає з ким залишити дітей вдома. Але ми тримаємося разом.

Єдине, що залишилося, це пластина у моїй руці, яку я зламала під час падіння, і деякі новорічні іграшки, які залишилися з Маріуполя.