Григорук  Наталія

Учитель Мотовилівськослобідської гімназії Фастівської міської ради Київської області    

Конкурс есе  «Моя Україна»

Чому бути українкою – моя суперсила

         Я завжди вважала себе сильною жінкою: дивилась на проблеми спокійно, тверезо оцінювала будь-яку ситуацію, знаючи, що зумію знайти вихід.

        І ось війна. Це те, на що не вплинеш. Це те, що змушує мене плакати щодня, починаючи з 24 лютого 2022 року. Плакати від безсилля щось змінити, від болю за смерті невинних дітей, від розпачі, що ніяк не добудують бомбосховище у нашій школі, коли так хочеться вже розпочати навчальний процес; плачу від радості за звільнені міста і повернення полонених, за врятованих з-під завалів людей і тварин… Плачу, бо безмежно люблю свою землю.

       Я не знаю, які дібрати слова, щоб передати стан душі, відчуття, коли ти, перетнувши кордон чужої країни, поглядом впиваєшся у жовто-блакитний прапор і великі сім літер – У К Р А Ї Н А. У машині в цей час плачемо всі: я, моя донька, внук-підліток і наймолодший, п’ятирічний Данилко, який каже: «Наша мама геройка! Вона проїхала п’ять країн за кермом автомобіля, а ти, бабусю, тільки те й робила, що плакала і молилась, плакала і молилась…» І у свої 65 років я розумію, що сльози радості – це сльози гордості від усвідомлення того, що я – українка, що мої діти і п’ятеро онуків зростають на рідній землі, навчаються, працюють, періодично ховаються у бомбосховищах, живуть без світла, але живуть… тут, у своєму домі, на своїй землі, безмежно її люблять і вірять у нашу Перемогу.

         Уже в зрілому віці все частіше повертаюся подумки у своє дитинство, згадую свою бабусю, якій довелося пережити не одну війну, голодомори, працювати за копійки в колгоспі, їздити верхи на конях, виростити власних і зведених дітей, а ще лікувати людей травами та відварами, вправляти руки-ноги, викачувати яйцем переляк у дітей, ходити до церкви через усе село і любити нас, онуків. Я зовсім не дивуюсь, коли мій найменший онук, йдучи городом, нахиляє великий соняшник, спочатку вдихає його гіркувато-солодкий аромат, а потім, заплющивши очі, каже: «Пахне вітром». І я розумію, що це запах волі. А за мить він, як вільний вітер, уже летить вулицею із кольоровим паперовим змієм і несамовито кричить, скликаючи своїх друзів. Тоді здається, що час зупинився, бо все це уже колись було зі мною, з моїми дітьми…Тільки паперові змії були іншими… І час був інший…

           Війна внесла свої коректи у наше життя, у нашу свідомість. Загострились відчуття -  антоніми: любов і ненависть, молитва і прокльони, поразка і перемога, друзі і вороги, війна і мир. У нашому лексиконі з’явились нові слова, що стосуються, переважно, озброєння, яке ми розрізняємо уже не лише за назвами, а й за звуками в небі і на землі.

         Посилилась потреба молитви, потреба відчуття аури храму. Це все спрацьовує саме по собі, на ментальному рівні, як поклик предків - українців, які через віки зміцнюють нашу віру, любов до землі, до праці, до мови, до слова і прагнення волі та незалежності.

           Коридори школи пусті і холодні, не чутно дитячого сміху, але тут, у спортивному залі, зібралась волонтерська сільська спільнота під назвою «Бджілки». Маскувальні сітки, кікімори, теплі шкарпетки, окопні свічки, смаколики – усе відправляємо на фронт нашим воїнам. Йдемо до Перемоги разом.

          Я стою біля вікна в класній кімнаті маленької сільської школи. Краплі холодного осіннього дощу сповзають по склу, як мої тихі сльози по обличчю. Кажуть, що сльози омивають душу… Вони роблять мене сильнішою. Моя душа сповнена надії і віри у те, що незабаром я увійду до цього ж класу і почну урок української мови - мови мого сильного непереможного народу, моєї України як європейської держави.