«Якщо моєї хати не стане - то в мене вже не буде майбутнього»

Костянтину Миколайовичу і досі складно говорити про пережите. Війна змусила його виїхати з рідного містечка. Та головне - через регулярні обстріли його дружина втратила зір.

Ми - з Гуляйполя: там до сих пір стріляють. Жили там вдвох із дружиною, діти окремо.

Перший день війни я добре пам’ятаю. Ми були в своєму місті, у дворі свого дому ховалися в погребі, бо йшли війська, а ми не знали, чиї. Ховалися, бо грохотіло.

У Гуляйполі майже одразу зникло світло, газ. Вода в нас була в криниці, отак і жили. Їсти варили на пічці.

Мене і досі шокує те, що стріляють по місту, б’ють по жилих домівках.

Щодо евакуації - то з нашого міста два рази на тиждень виїжджав автобус на Запоріжжя. Люди зібрались, так ми і виїхали. Куди повезли, туди і поїхав. Квартиру я сам шукав у Запоріжжі. Ходив по вулиці, шукав – і знайшлася добра людина, яка нас приютила.

Моє найсильніше бажання - щоб війна закінчилась якнайшвидше. Щоб люди на зиму хоч встигли хати поставити, які вціліли. Тож мрію лише про це.

Якщо моєї хати не стане, то в мене вже немає майбутнього. Я вже в 71 рік точно не відбудую хату. Хотілося, щоб Україна була самостійна, незалежна, і щоб ніхто нами не командував.