Луганчанка Тамара залишилася в місті із хворим чоловіком і старою свекрухою на руках. Добувала воду та продукти, а ось із ліками було зовсім погано. Ті роки пенсіонерка хоче забути, як страшний сон.

Коли почалася війна? Ну ось ми працювали-працювали, і раптом нам кажуть: «Усе, завтра на роботу не виходьте». Транспорт припинив ходити – перестали і ми на роботу ходити. Через деякий час пролунав якийсь вибух. Ми й не зрозуміли що до чого. Телефоную дітям, кажу: «Що у вас?» Вони кажуть: «Літак бомбанув центр міста». Я кажу: «Як?» Вони кажуть: «Ось так». Я кажу: «А ви де були?» − «А ми попадали всі на землю: діти й дорослі. Усі перелякалися».

Ось тоді ми зрозуміли: це щось таке страшне. Для мене почалася війна саме із цього обстрілу літаком центру міста. До цього якісь хвилювання, десь хтось ходив, банки закривалися... Ми-то думали, походять-походять і припинять. А із цього вибуху зрозуміли, що це серйозно, уже війна.

Доводилося і під обстрілами бувати. Уночі ми не спали, і якщо відбуваються обстріли, ранку чекаємо, не спимо. Починаються обстріли – ми на слух визначаємо, куди звук іде, куди стріляють. Ага, це повз нас, значить усе, можна лягати спати. Ось так ми орієнтувалися – чи можна перебувати в будинку, чи не можна перебувати в будинку?

А коли поруч щось вибухало, тоді виходили з будинків, бо боялися, що нас завалить, і ніхто відкопувати не буде, тому що дуже багато хто виїхав і вулицями майже ніхто не ходив.

Із сусідами й сім’єю ми говорили тільки про те, де б взяти води та продуктів. Тому що магазини зачинилися, і воду припинили подавати, припинив транспорт працювати.

Діти поїхали з Луганська, а в мене свекруха була 96 років, тому ми виїхати нікуди не могли, і чоловік хворів. А ні аптеки, нічого не працювало.

Запам’яталося, як міна прилетіла до сусідів. У нас тільки паркан і вікна трошки побило, а в сусідів пів будинку розвалило. Це було о п’ятій годині ранку. У нас повідкривалися навстіж усі вікна, позлітали люстри зі стелі, і я здригнулася. Дивлюся – собака вбіг у дім і стрибнув за мене, сховався на ліжку. Ми тоді вийшли, чоловік каже: «Давай до підвалу». Я кажу: «Ні, до підвалу не підемо. Якщо нас завалить, то не буде кому викопувати». Тому подивилися, звідки йде обстріл, і сіли за стіною, щоб хоч осколки в нас не влетіли.

Якщо йдуть обстріли, ми ранку чекаємо, не спимо

Хотілося б усе це забути, як страшний сон, звичайно.