Войтенко Анастасія, 9 клас, Бутівський ліцей Чмирівської сільської ради

Вчитель, що надихнув на написання — Войтенко Ірина Олександрівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Надто швидкоплинними видалися ці найдовші дні...

Тисяча. Багато це чи мало?

Спадає на думку кількість казок на ніч, якими Шахерезада рятувалася від страти…

Моя ж особиста тисяча – це кроляча нора з «Аліси в Країні Див», якою понад 1000 діб, триває моє падіння, хоча і за Білим Кроликом я не бігла, і «визволяти» не просила… А поки, наче та казкова Аліса, летиш униз і вглиб кролячою норою, триває життя, ти паралельно робиш якісь буденні речі... Іноді, мов під дією наркозу, нічого не відчуваючи, існуєш серед залежних і незалежних від тебе подій. 

Іноді, стаєш «людиною без шкіри» і тоді гіперболізовано гостро реагуєш на будь-яке слово, погляд, дію, фільм, пісню, тонучи у власному вже не озері, а морі сліз.

Надломлено обертаєшся назад. Ще один рік минув, а у пам'яті нічого. Нічого, крім безжального лютого, що ніяк не закінчується, коли ти, наче застрягла у моторошному сні, біжиш, ватні ноги тебе не слухають, зірваного  голосу не чути і болю, на щастя, теж. Навіть не намагаєшся ущипнути себе, щоб прокинутись... Суцільне безпорадне безсилля… Мусиш існувати у цій реальності. Дивуєшся, як швидко ростуть діти, змінюються знайомі тобі люди, робиш вигляд, що не помічаєш негативного впливу подій на власну психіку, сподіваєшся, що вона молода, гнучка, а тому адаптується, але не впевнена в тому зовсім. Продовжуєш падати у безодню нори, ні за кого не чіпляючись, існуєш далі, дихаєш, навчаєшся, печеш паски, прикрашаєш ялинку, купуєш подарунки близьким, допомагаєш мамі готувати кутю, слухаєш колядки, вишиваєш, лікуєшся від чергової застуди, співаєш безсмертного «Щедрика»…
Вчергове розчаровуєшся в людях, «сліпих» надміру багато. Мовчиш, не хочеш бруднитися в'язким болотом ненависті, один в полі не воїн. Воїн! Просто ти сама - не він... Ти не можеш, не маючи ґрунту під ногами і внутрішнього ресурсу, боротися. Помічаєш, як часто стала відчувати досі тобі невідомий, сором перед покинутими тваринами. Товаришуєш з синичками.

Вішаєш на балконі свого тимчасового житла шмат несоленого сала та влаштовуєш годівничку, бо так завжди робила вдома перед вікнами власної кімнати. Радієш, коли синьо-жовті прилітають.

Обережно, щоб не злякати, спостерігаєш. Помічаєш, що нарешті посміхаєшся.

Вже значно менше гортаєш новини, звикла(ні!) до будь-якого контенту. Вже нічого там не коментуєш, бо так дивно доводити комусь, що біле то є біле! Хіба ні? Армія ботів більшає, методички їх оновлюються. Сіють зневіру. Починаєш сумніватися в усьому, крім ЗСУ.

Не ігноруєш зустрічі з психологом, він рекомендує робити звичні речі. Саме тому невтомно поповнюєш свої «дві валізи», щоб різних милих серцю дрібничок було багато, як вдома, тобі так затишніше. Намагаєшся займатися спортом. Отак і летиш прірвою Країни Див, сподіваючись, що, може, як Аліса, нарешті впадеш на м'яку подушку з листя, і, наче нічого не трапилося, житимеш щасливе життя, як було вдома до Повномасштабного вторгнення.

Вже 1000 днів зловісний годинник Білого Кролика тримає мене в часовому проміжку «за хвилину п’ята», де ще ось-ось і ти знов вдома з вірними друзями за обіднім столом безтурботно п’єш свій зелений чай зі смаколиками.

А добро обов’язково, чуєте, обов’язково переможе! Якщо вам здалося, що перемагає зло, то це ще не кінець.

Наша Країна Див знов буде сонячною та теплою, такою, як була «ДО»: квітучою, співучою, щедрою, солов’їною, гостинною, що пахне хлібом і морем, медом і любистком, смереками і ковилем, де вільний вітер у горах і степах несе дух Свободи, дух Перемоги і безсмертну пам’ять про вірних Синів України.

Вірю, зовсім скоро я прокинусь, як Аліса, під крислатим старим дубом і здаватиметься, що це наснилося, а поки що триває боротьба…