Родина Дмитра на початку війни фактично жила у підвалі. Військові порадили виїхати з міста якнайшвидше

У мене жінка та двоє дітей. До війни ми жили в Оріхові, було все нормально. Як почали нас обстрілювати, ми два тижні просиділи у підвалі, потім не витримали. Діти нормально спати перестали, у меншої з’явився висип від постійного холоду й сирості. Світла не було. Ми вирішили виїжджати до родичів у Запоріжжя.

Я й досі пам’ятаю перший день війни. Зранку встав на роботу (я працюю в сільському господарстві), прийшла моя мати й сказала, що війна почалася. Я не повірив, але по телевізору говорили те саме. На роботі усі були шоковані, усі дзвонили знайомим. Люди розповідали одне одному про ракети, про танки. Ми всі поїхали по домах, люди почали збирати тривожні валізи, підвали собі облаштовувати. Ніхто ж не думав, що росіяни так далеко зайдуть.

Уже через пару тижнів і магазини до пуття не працювали, хліба не було. А в дитини старшої День народження був.

Я поїхав у місто хоч щось купити, а мені хлопці на блокпосту кажуть: «Якщо в тебе маленькі діти і є змога, то виїжджай». Я повернувся додому й сказав жінці збиратися.

Робота в мене є. Наше хазяйство й далі працює частково, збираємо врожай. Зараз більше психологічно важко від того, що ми не вдома, вимушені поневірятися.

До цього ковід нам псував життя - дитина нормально до школи не ходила. Тепер менша повинна в дитсадок іти, а його немає - розбомбили. Мати часто в Оріхів їздить, я навідуюсь раз на два тижні. Місто побите. У будівлях дахів немає, вікон, дверей.

Додому хочеться повернутися. Нехай би це все закінчилося й можна було далі працювати. Хочеться, щоб наша хата залишилася цілою. Батькам квартиру розбили, нам теж прилетіло в гараж і в майстерню. Добре, що хату лише трохи зачепило.