Оксана Юріївна ніколи не зможе забути, коли її село окупували, бо це сталося в день її народження. Спочатку окупанти ходили по домівках і забирали людей, а тепер вже й оселилися в будинках селян. Оксані Юріївні вдалося виїхати під обстрілом

Мені 42 роки, я мама двох дітей. П’ять років тому купила в селі будинок, а тепер довелося його покинути і виїхати. Там окупація, там загарбники живуть. 

Я працювала прибиральницею. 24 лютого збиралася на роботу. Зайшла в Інтернет і дізналась, що почалася війна.

Ніколи не забуду свій день народження 2022 року. У цей день, 26 лютого, окупанти заїхали до нашого села на танках і «Градах».

З харчами було тяжко, з роботою. Зарплати не було. Охоплював страх, коли ракети літали. Під час виїзду, коли проїжджали «сіру зону», був обстріл. Я дуже боялася.

Коли я жила в окупації, ще було світло і газ. А приблизно через два тижні після від’їзду відключили газ, потім – світло. Просто лякало, коли приїжджали російські військові і заходили дивитися хату. Було дуже страшно. Зараз вони вже заселяються в будинки. І невідомо, вціліє після цього наш дім чи ні.  

Ми кішку з собою забрали. Я не могла її залишити, вона в нас хатня. Приїхали в Запоріжжя, бо тут мій син. Я була мов розділена на дві половинки: одна була зі мною, а друга тут, у Запоріжжі. Мій старший син працював у поліції. Він дуже хотів, щоб ми поїхали з молодшим у Польщу, але я не захотіла розділятися.

Буває, руки опускаються. А коли подумаю, що в мене є два сини, то одразу підіймаються. Якщо ми всі опустимо руки, хіба дійдемо до перемоги? Ні, звісно. Тому тримаємося.

Я не знаю, коли скінчиться війна, але мені дуже хочеться, щоб прямо завтра. Головне – щоб наші хлопці на передовій були сильні духом.