Мені 68 років. Я жила в селищі Олексієво-Дружківка Донецької області.

Коли почалися обстріли, ховалася у підвал. Було страшно.

Я мала деякі запаси продуктів, а потім отримувала гуманітарну допомогу. Згодом діти забрали мене до себе в Костянтинівку. Тепер я багато часу проводжу з онуками. Якщо під час нашої прогулянки лунають постріли, я кажу їм, що то салют, щоб вони не лякалися.

Чекаю на Перемогу. Хочеться, щоб був мир, щоб діти ходили на роботу, а онуки – в школу.